Липова Долина.NEWS Липова Долина 
У свої 30 років Тетяна Чайка-Панасюк керує виробничими процесами в ТОВ «Мрія», має освіту польського та австрійського університетів, які закінчила з червоними дипломами, й не уявляє свого життя поза Липовою Долиною. Зустрілися з Тетяною в приміщенні контори товариства. Як виявилося, вона поки не має особистого кабінету. «Ще не доросла», – усміхається. Та загалом справа не лише в цьому. Більшість часу Тетяна проводить не за робочим столом, а на полі, біля техніки та серед людей.
Челендж у Варшаві та іспит на стійкість
Як розповідає Тетяна, її шлях у професію був свідомим. Спочатку – навчання в столичному НУБіП (Національному університеті біоресурсів і природокористування). Все йшло ніби непогано, аж поки під час однієї з сесій у студентки не ввімкнулося загострене почуття справедливості. Тоді їй здалося, що знання студентів недооцінюють, а їхніх перспектив викладачі просто не бачать. Це й був переломний момент, коли сімнадцятирічна дівчина вирішила покинути виш та їхати навчатися за кордон.
– Мені дуже пощастило, що тато цю мою ідею відразу підтримав, – згадує Тетяна. – А тепер, з роками, маючи доньку, я розумію, як їм із мамою було важко переступити через себе. Я ж менша дитина в сім’ї, їм хотілося довше тримати мене ближче до крила. Але вони сказали: «Якщо сама все знайдеш, розберешся, куди і як, – їдь, відвеземо».
Так Тетяна Чайка опинилася у Варшаві, в SGGW (Варшавському університеті природничих наук). Це, до речі, один із найбільших і найсучасніших профільних університетів у Європі, де готують фахівців за найновішими світовими технологіями агробізнесу. Вступати довелося з нуля, знову потрібно було йти на перший курс. Але дівчина влаштувала собі справжній челендж: запевнила деканат, що зможе перескласти всі предмети й наздогнати другий курс.
– Зараз згадую – і аж страшно. Мови тоді до ладу не знала, – нічого! Вчила конспекти, як вірші, просто заучувала цитати цілими блоками й ішла на іспити. Мабуть, завдяки тій колосальній напрузі в мене зараз так добре пам’ять працює. Це був повний вихід із зони комфорту. Ми ж, сільські діти, не такі розбитні, як міські. Для мене все – від громадського транспорту до розмови в деканаті – спочатку було стресом. Але саме тоді, коли ти залишаєшся сам на сам із собою, закладався мій нинішній фундамент. Я знала: не маю права підвести батьків, які витратили кошти й нерви, і не маю права підвести себе, бо сама ж ухвалила це рішення.
Тетяна Чайка згадала про ще один складний досвід під час навчання в Польщі. Він пов’язаний з упередженим ставленням до неї одного з викладачів, який викладав генетику рослин.
– Чо там та пані українка? У мене така, як ти, вдома прибирає… чи туї в саду обрізає…, – це й ще щось подібне часто говорив він.
Хоча, як каже Тетяна, тоді вона була настільки зосереджена на навчанні, що спочатку навіть не сприймала його слова, як образи. Але ж це був єдиний предмет, коли вона не змогла відразу скласти іспит і була змушена перескладати його.
На відміну від самої Тетяни, її одногрупники-поляки бачили цю поведінку професора й вирішили її захистити. Вони пішли до декана й написали спільну скаргу на викладача, зазначивши, що він постійно її «пинає, цькує й дорікає» через те, що вона українка.
Вже тоді й декан факультету, викликавши Тетяну, запитував, чому вона терпіла приниження, адже така поведінка професора є прямим «порушенням прав людини»…
– Цей випадок змусив мене замислитися над «меншовартістю», з якою українці іноді дивляться на світ, – каже Тетяна. – Європейці набагато краще вміють «оберігати свої кордони» й чітко розуміють, що є неприйнятним у спілкуванні.
Була в її студентському житті й столиця Австрії – Відень, куди Тетяна поїхала на пів року за європейською програмою обміну «Erasmus», склавши англійську на рівень C1. Вивчала агроекологію та органічне землеробство.
– Навчання у Відні було цікавим, але, чесно кажучи, не надто практичним. Там читали органічне землеробство, яке до наших реалій важко адаптувати, – пригадує Тетяна. – Проте досвід спілкування зі студентами з усього світу та мовна практика – це те, що ламало будь-які внутрішні бар’єри. Плюс у тому, що ти постійно у незвичному для тебе середовищі. Мені здається, що основою того, якою я є зараз, було саме навчання в Польщі та Австрії.
Під час навчання Тетяна аналізувала причини деградації українських чорноземів. Обидві її наукові роботи – і бакалаврська, і магістерська – були зосереджені на одній ключовій темі: порівняння грунтів України й Польщі.
– Дослідження показали, що грунти України та Польщі мають принципово різний склад. Українські чорноземи багаті на гумус, але бідні на фосфор, тоді як польські грунти за результатами аналізів виявилися «бідними на все». Саме через цей природний потенціал українську землю можна назвати «золотою».
На запитання, чому вона не залишилася в Європі, Тетяна відповідає:
– Я з дитинства знала, що житиму в Липовій Долині й працюватиму в тій справі, яку веде мій тато. Це якась моя генетична лінія. Мені завжди подобався спосіб життя батька. Для нього робота – це не просто відсидіти з восьмої до п’ятої, а потім два дні вихідних. Це спосіб мислення, філософія, постійний рух. Батьки дали мені все, і моє внутрішнє відчуття подяки неймовірно сильне. З іншого боку – це колосальна відповідальність. Ти не звичайний найманий робітник, який може розвернутися і звільнитися, якщо щось не сподобалося. Тут ти «прикопуєш» себе, пускаєш коріння і ростеш разом із господарством. Жодного разу я не сумнівалася в тому, що це рішення було правильним.
Коли батько довіряє планшету
Я запитую Тетяну: «Як воно – працювати з батьком-керівником, коли ти приїхала з європейським дипломом, а він – людина старого загартування?».
– Я вдячна, що мій тато 1962 року народження, залишається людиною відкритою до нового, у нього дуже пластичний розум. Попри величезний практичний досвід, він на всі наші з агрономом «провокації» іде абсолютно легко.
– Будь-яка освіта, хоч у Києві, хоч у Варшаві – це теорія. Справжня школа для мене почалася в полі, і я досі вчуся, – каже моя співрозмовниця. – Тато – це такий олдскульний чоловік, який розуміє, як робити правильно, бо це роками давало результат. А мені цікаво впроваджувати сучасні технології, яких зараз в агросекторі з’являється безліч. Те ж саме точне землеробство – це вже не просто робота в полі, це цифровізація, гаджети і навіть штучний інтелект, який допомагає аналізувати процеси. Хоча я також переймаю ту традиційну базу, без якої неможливо працювати. Тобто, є основні принципи сільського господарства, які в сумі дуже й не зміняться. Це – обробіток, організація людей, культура сівозмін. Це все було і є. Моє завдання не зробити гірше, а осучаснити те, що вже в нас відбувається. Власне, це ми й робимо.
Зараз у «Мрії» активно впроваджують технології точного землеробства. Тепер у кожному тракторі та комбайні стоїть планшет із навігаційною системою, паралельним водінням (це технологія, яка використовує супутникову навігацію (GPS/GNSS), щоб трактор рухався полем чітко паралельними лініями. Вона діє як віртуальний штурман, що виключає пропуски ділянок). Більше того, у господарстві практикують диференційований посів та внесення добрив. Землю досліджують по шматочках: де грунт багатший – там сіють густіше, де слабший – норму зменшують або коригують живлення. Коли комбайн збирає врожай, система автоматично малює карту продуктивності поля.
– Ми інвестуємо в здоров’я землі на роки вперед, – каже Тетяна. – Робимо аналізи, вносимо фосфор, калій, регулюємо кислотність. Так, це великі гроші, які не повернуться з урожаєм цього року. Під час оренди це ризик, бо ти не знаєш, чи продовжать з тобою договір. Але якщо ми хочемо передати цю землю наступним поколінням не виснаженою, ми зобов’язані діяти раціонально. Через гонитву за легкими грошима йде деградація грунтів. Ми в «Мрії» тримаємо структуру: сіємо озиму пшеницю, ячмінь, кукурудзу, соняшник, ріпак і навіть гречку, хоча на ній зараз багато не заробиш.
«Крок уперед, два назад»: коли в точне землеробство втручається війна
Війна вплинула і на впровадження технологій точного землеробства. Через роботу засобів РЕБ та відсутність стабільних сигналів GPS точне землеробство часто опиняється на паузі.
– Це зараз виглядає як «крок уперед, два назад», – говорить Тетяна. – Без сигналів працювати неймовірно тяжко. Але ми адаптуємося й стаємо гнучкими. Наш агроном Сергій Крамаренко взагалі каже, що агрономія – професія творча: «Що хочу, те й творю, і витворяю!». Оновлювати техніку нам дуже допомагають державні кредити, за що велика подяка. Але найбільша наша цінність – це люди.
Через мобілізацію брак кадрів відчувається гостро. Більшість працівників у «Мрії» – люди передпенсійного та пенсійного віку. За словами Тетяни, молодь рідко обирає аграрні професії й масово тікає в IT чи менеджмент.
– Але ж це не так! Зараз вся техніка сучасна, умови роботи кращі. Мені хочеться, щоб молодь приходила, щоб наші досвідчені працівники встигли передати їм свої знання, поки мають здоров’я. Адже в нашому колективі, які б ми всі різні за характерами не були, є одна спільна ідея, ми ніби під однією ковдрою: тримаємося один за одного і працюємо на результат.
Надзвичайно важливими є й наші орендодавці – люди, які довірили нам свою землю. Ми добре розуміємо цю відповідальність і прагнемо щодня виправдовувати їхню довіру. Моє особисте бажання – щоб люди хотіли й надалі співпрацювати з нами, а ми зі свого боку могли гідно виконувати всі взяті на себе зобов’язання: забезпечувати гідну орендну плату, підтримувати соціальні ініціативи громади, сумлінно сплачувати податки та дбати про землю як про найцінніший ресурс.
Саме довіра між господарством, працівниками та власниками землі, на мою думку, є фундаментом стабільного розвитку.
Шкода, що в громаді так не завжди працює, і люди часто намагаються перетягнути ковдру кожен на себе…
Жнива – улюблена пора
– Для мене в дитинстві це була найбільша радість, коли тато брав на роботу, – згадує вона з теплою посмішкою. – Ми могли цілий день молотити. І досі жнива – це мій найулюбленіший, найромантичніший момент сезону. Коли сідає сонце, по полю ходять лелеки, збирають зерно, комбайнери втомлені, але щасливі, бо завершується великий цикл роботи… Мій день народження 27 червня. Коли тато із партнером тільки починали бізнес, вони в цей час щороку гнали комбайни на заробітки на південь країни. І в мене ніколи не було образи чи смутку, що тата немає на моє свято. Навпаки, це мене надихало! Я думала: «Ось виросту – і теж буду з хлопцями цілий день на «югах», як тоді говорили, молотити, а ввечері ми ходитимемо на море». Мені просто хотілося швидше вирости, щоб укусити цей кайф. В агрономії буває різного, особливо зараз, враховуючи погодні умови, але нудно не буває ніколи. Ми з колегами сміємося, що кожен рік посівної чи збору врожаю у нас починається фразою: «Ну, такого року ще точно не було!».
Починати роботу зі статусом «директорської доньки» було непросто. Тетяна згадує, як крок за кроком змінювалася, вчилася вірити в себе та збирала досвід, який приходить лише з роками. Колективу також було нелегко сприймати молоду дівчину, але зараз вони одна команда. Тетяна цитує слова їхнього досвідченого бухгалтера: «На роботі всі одного віку».
– Навчитися брати на себе відповідальність – це, мабуть, найбільший виклик і найбільше моє досягнення сьогодні, – ділиться Тетяна. – Також із роками я зрозуміла, що агрономія вчить не лише працювати, а й приймати те, чого не можеш змінити. Ми можемо правильно посіяти, забезпечити живлення, захистити посіви, але не можемо наказати дощу піти вчасно.
Для мене ще одним викликом стало навчитися сприймати такі речі спокійно. Адже коли вкладаєш у поле знання, працю і ресурси, а результат залежить ще й від природи, це вимагає особливої витримки. Саме тому аграрний бізнес – це постійний баланс між професійним розрахунком, досвідом і ризиком. А ще моя сильна сторона – вміння знаходити компроміси.
У моєї співрозмовниці подвійне прізвище – Чайка-Панасюк. І в цьому, як каже, теж є компроміс.
– Так я знайшла баланс між своїм татом, своєю спадщиною і своїм чоловіком, – сміється Тетяна. – Мій чоловік – моя міцна опора. Він за освітою медик, ми могли б чудово жити в Києві, у нього були свої плани. Але ми домовилися, що будемо жити тільки в Липовій Долині й працювати на рідній землі. Це наша історія про те, що кохання перемогло. Зараз він теж активно вписався в аграрну тему, веде ТікТок про наші будні. Виявилося, головне – це бажання вчитися. До речі, коли я в Польщі закінчувала магістратуру, нашій донечці Сашульці було всього дев’ять місяців. Чоловік тоді пішов мені назустріч – узяв декретну відпустку, поки я на денній формі захищала диплом.
До роботи господарства залучена й сестра Тетяни – Ольга. Вона, зі слів моєї співрозмовниці, – «сірий кардинал» господарства. Займається фінансами, аналізує сухі цифри й раз на пів року дає чіткий звіт – у правильному напрямку рухається «Мрія» чи ні.
– Я дійсно щаслива, що працюю з татом, – вкотре каже Тетяна. – Інколи запитують знайомі: «Іване Миколайовичу, ну скільки можна сидіти, віддавай уже все дітям, відпочивай!». Але ні, йому подобається рух, а мені – його наставництво. Коли ти йдеш уперед, а поруч стоїть хтось настільки сильний – це дає неймовірну силу дивитися в майбутнє і не боятися жодних штормів.
Напередодні свого 30-річчя Тетяна говорить про майбутнє із чітким розумінням відповідальності.
– Хочеться розвивати наше господарство так, щоб воно залишалося надійним партнером для громади, орендодавців і працівників, – говорить вона. – Для мене важливо не просто збільшувати показники чи площі, а будувати стабільне господарство, яке впевнено працюватиме й через десятки років.
Найголовніше – виправдати довіру людей, які працюють поруч із нами, довіру орендодавців та громади. Я отримала міцний фундамент, створений багаторічною працею. Моє завдання – відповідально його розвивати, будувати на ньому свої стіни, які підніматимуться все вище й вище, поєднуючи досвід, сучасні технології та повагу до землі. У будь-якому разі – йти в ногу з часом. Розвиватися самій і приносити сюди сучасний погляд на агрономію і загалом на життя. Тому що, коли щось старе і нове поєднується, не конкурують між собою, це повинно прорости в нове, міцне й здорове зерно.
Ми виходимо з контори під літню зливу.
– Для аграріїв цей дощ зараз справді на вагу золота. А ще в таку погоду – так званий «день комбайнера», коли можна трохи видихнути й перевести подих, полагодити техніку чи зайнятися іншими справами… – каже Тетяна й упевнено сідає за кермо легкового автомобіля.
Їй тільки тридцять. Попереду звичні робочі будні: об’їзд полів, жнива, робота, якої в аграріїв ніколи не бракує. А ще – родина, плани на майбутнє, просто життя, яке тут, в Україні, триває попри все.
