На головну / ВІЙНА / Понад триста сіток і чотири роки роботи: історія липоводолинських волонтерок
Понад триста сіток і чотири роки роботи: історія липоводолинських волонтерок

Понад триста сіток і чотири роки роботи: історія липоводолинських волонтерок

Від початку повномасштабного вторгнення в Липовій Долині жінки різного віку й професій щодня збираються, щоб плести маскувальні сітки для українських військових. Вони не отримують зарплати, не чекають похвали чи грамот, але вже кілька років поспіль присвячують цій справі значну частину свого часу.

Понад триста сіток і чотири роки роботи: історія липоводолинських волонтерок

Щоранку в «старій школі» починається робота

Щодня після восьмої ранку в невеликому приміщенні «старої школи» в Липовій Долині починається зміна, на яку ніхто не виписує нарядів і не нараховує заробітної плати. Сюди ходять переважно жінки пенсійного віку. Хтось добирається пішки, хтось – велосипедом чи скутером. Стоїть транспорт під приміщенням, – значить робота кипить. Для когось із військових плететься захист. Нині кістяком цієї групи «липоводолинських павучків» є Світлана Калініченко, Ніна Рибка, Надія Синько, Галина Іщенко, Ніна Городнича, Валентина Жовтоніжко, Катерина Антоненко, Ганна Пронь, Галина Курочка. 

Спілкувалася з ними одного жовтневого ранку в просторому приміщенні. На вході до нього зліва – верстат зі спанбондом, посеред кабінету – велика стійка для плетіння маскувальної сітки, під стіною складені понад 15 готових маскувальних виробів. 

Жінки скидають верхній одяг, ставлять свої сумочки, натягують на спеціальний станок основу для сітки, розбирають нарізаний спанбонд та беруться до роботи, яка триває вже майже чотири роки безперервно. 

Ніхто з цих жінок не приходить сюди «за вказівкою зверху». У них зараз немає ні начальників, ні якихось затверджених графіків. Єдине, що збирає їх щоранку разом, – бажання допомогти військовим на передовій. Зазвичай ранок починається з розмов про будні, новини в селищі. Перевіряють, чи є сітка-основа й на скільки сіток її вистачить, чи досить стрічок спанбонду. І обов’язково – з новин із фронту, Сумського прикордоння. 

Понад триста сіток і чотири роки роботи: історія липоводолинських волонтерок Понад триста сіток і чотири роки роботи: історія липоводолинських волонтерок

– Знаєте, ми ж сюди не за грамотами ходимо, – каже одна з майстринь, коли я зауважила, що їхня титанічна робота заслуговує на увагу. – Куди нам ті медалі? Нам аби тільки війна швидше закінчилася і всі діти повернулися живими. Оце й уся нагорода.

Поки розмовляємо, розглядаю фотографії на стінах. Ось на цій волонтерки плетуть сітку кольору хакі, на іншій – білу, зимову. Кожної пори року свій колір. 

Поряд – у рамочці подяка від військових. На іншій стіні – прапор однієї з військових частин з підписами Захисників та прапор України, подарований військовими. Жінки помічають мій погляд: сфотографуйте й наші прапори. Це – від наших хлопчиків…

Перший вузол: від розплетених мішків до власної інженерії

Історія цього волонтерського руху розпочалася з першого року повномасштабного вторгнення. Зі звичайного оголошення у соціальних мережах. У грудні 2022 року активістка з Побиванки Катерина Онопрійча запросила небайдужих зібратися на перший майстер-клас із плетіння сіток. Прийшло близько десятка жінок. Саме тоді вони вперше взялися за плетіння сіток і більше не залишали цю справу. 

Пригадують, що на той час не було ні готових фабричних деталей, ні спеціального легкого спанбонду. У хід ішло все, що знаходилося під рукою. Жінки зносили з дому старі кофти та інший одяг, постіль. Дуже великою проблемою була й сітка-основа. Вірніше – її відсутність. Доводилося все виготовляти вручну. Волонтерки брали звичайні цупкі мішки, годинами розплітали їх по ниточці й буквально на пальцях зв’язували полотна сітки.

Понад триста сіток і чотири роки роботи: історія липоводолинських волонтерок

Першою локацією, де вони працювали, став місцевий музей, який на той час не працював за призначенням. Проте згодом, коли заклад відновлювався, створювалися й розширювалися його експозиції, виникла потреба шукати нове приміщення. Завдяки небайдужим людям – зокрема Віталію Варюшкіну та Ростиславу Савченку – для жінок знайшли кабінети в приміщенні недіючої «старої школи» й допомогли перенести обладнання. Влітку тут добре працювати, а ось взимку – холоднеча страшна, бо не топиться. Навіть «дуйчик», який дав Ростислав Вікторович, не допомагав, тому доводилося переходити в менший кабінет, аби хоч трохи зігрітися. 

Справжнім порятунком для жінок стало те, що місцеві майстри змайстрували для них спеціальний верстат для нарізання тканини. Робота пішла в рази швидше. Раніше великі важезні рулони тканини розрізали вручну канцелярськими ножами й ножицями – це була дуже важка робота для жінок.

Понад триста сіток і чотири роки роботи: історія липоводолинських волонтерокОдного разу зайшов сюди Іван Гавриленко. Побачивши, як мучаться жінки, запропонував:

– А давайте змайструємо вам спеціальний верстат, на якому буде легко нарізати спанбонд.

Згодом Іван Іванович разом зі своїм сусідом Володимиром та Василем Пономаренком змайстрували станок. Жіночій радості не було меж, бо ж тепер не тільки стане легше, а й робота робитиметься швидше. Та яким же було здивування жінок-волонтерок, коли чоловіки взялися самі регулярно нарізати тканину. Тепер, коли приходить новий рулон, майстри самі закладають його в станок, регулюють леза й швидко заготовляють стрічки спанбонду в мішки. Завдяки такій допомозі велику сітку розміром 3х6 метрів жіноча команда виготовляє всього за пів дня. Але це за умови, що працюють шість пар рук. Якщо менше, – ніяк не вдається впоратися за цей час.

«Чужих дітей не буває»: мотив, який сильніший за втому

Коли запитую волонтерок, чому вони продовжують приходити сюди щодня, Ніна Федорівна Рибка згадує своїх колишніх учнів, яких не дочекалися з війни.

– Коли в труні, накритій українським стягом, бачиш дитину, яку ти вчила читати й писати, сидіти дома стає просто нестерпно. – ділиться жінка. – Ти біжиш сюди, бо знаєш: чужих дітей на цій війні немає. Вони всі наші, вони всі – наша родина. Як у такий час можна залишатися осторонь? 

– Скільки молоді на Алеї Героїв! Ось Саша Палаженко… Я його як зараз бачу в дитсадку, як він сидить на лавці…, – з болем говорить Галина Іщенко, колишня завідувачка дитсадка. – А тоді взяли й захоронили… Юрко Галушко! Немає хлопця. Ідеш мимо Алеї, а вони дивиться тобі прямо в очі, чи в душу… Боже, хто б думав, що така доля буде в наших хлопців… Ну як не йти сюди, не плести?!

Майже у кожної майстрині на фронті хтось є: син, онук, зять, племінник чи сусід. 

Наприклад, із родини Надії Синько воюють одразу п’ятеро чоловіків. 

– Я завжди стараюся, чим можу, допомагати нашим хлопцям, – розказує пані Надія. – Все літо консервувала, солила, квасила з надлишком, бо знаю, що не тільки ми вдома їстимемо, а обов’язково передаватимемо нашим військовим. Цьогоріч помідори вродили, то хлопці, які захищають наше прикордоння по можливості приїжджали й брали. Їм поки завезуть через тендери закуплене, яке воно буде. А тут – відразу з городу, свіжі й смачні. І так і з іншою городиною. Ділимося, бо як інакше!

Донька іншої волонтерки – Світлани Калініченко – не лише чергує на блокпостах як поліцейська, а й плете сітки в підвалі, відправляючи їх підрозділам славнозвісної бригади «Холодний Яр».

Пані Світлана розповідає, що одну з зим вона працювала вдома разом із чоловіком, виготовляючи м’які «коврики» для бійців. Тоді за зиму вони вдвох зв’язали понад 100 килимків.

– Процес у нас був чітко розділений: чоловік ріже, а я плету… Діставали тоді обрізки флісу цілими мішками, – пригадує жінка. – Та взагалі, все, що було: і дитяче, і наш одяг та рідних – усе, що можна, з чого можна плести, переплели на килимки.

Плетучи сітки, жінки думають про тих, для кого працюють.

– Я оце в’яжу вузлик до вузлика і думаю лише про одне: хай ця сітка закриє хлопців від ворожого дрона, хай збереже бодай одне життя. Якщо збереже, – значить, мій день прожитий не дарма, – каже одна з волонтерок.

– А якщо порахувати, скільки сіток ви сплели за ці чотири роки?, – цікавлюся.

– Звичайно ж можна порахувати! – Світлана Калініченко дістає зошит у клітинку, де ввесь цей час ретельно веде облік зробленого. – Давайте, ми підрахуємо й потім розкажемо вам.

Через кілька днів отримую повідомлення. Волонтерки виготовили 308 маскувальних сіток стандартного розміру: 3х6 м. Плели й великогабаритні полотна: 8×8 м, 9×9 м, 10×6 м та 8×6 м. Якщо підрахувати, тільки площа стандартних сіток становить понад  5,5 тисяч метрів квадратних. Це як 11 великих спортивних залів по 500 м² кожний.

Від «кікімор» до адаптивного одягу й консервації

За чотири роки асортимент допомоги став дуже різноманітним. Окрім стандартних сіток, волонтерки опанували плетіння кошлатих маскувальних костюмів – так званих  «кікімор» – і нашоломників. Щоб військових було важче помітити, волонтерки виготовили 590 маскувальних чохлів на каски. Тобто, майже шістьом сотням військових допомогли замаскуватися. Також підготували 188 заготовок-деталей для «кікімор», із яких було зібрано 48 костюмів. Аби військовим було трохи зручніше в бліндажах, волонтерки пошили 158 м’яких килимків, зробили 20 подушок і 16 пар теплих рукавиць. 

– Я ось познаходила шуби, полушубки моїх дівчат, – каже Катерина Антоненко, у якої дві дорослі доньки, онуки. –  Хутро можна використати на утеплення лежаків у холодних бліндажах чи на пошиття зігріваючих поясів. 

Жінки-волонтерки розказують, що не залишають поза увагою й поранених. Для полтавського госпіталю пошили 21 штуку чоловічих трусів – адаптивну білизну на зав’язках і липучках, яка полегшує переодягання та догляд. Завжди долучаються до зборів вологих серветок, шкарпеток та засобів гігієни. 

З власних городів жінки передають тонни овочів: картоплю, цибулю, моркву, буряк. Усе літо та осінь солять і консервують у відрах та банках огірки й помідори, заготовляють сушку, горіхи, домашнє варення. Долучаються до формування так званих «коробочків добра» – святкових посилок із домашніми смаколиками, куди  вкладають душевні листи й записки з побажаннями повернутися з перемогою.

Як працювати, коли в приміщенні три градуси тепла?

Найтяжче волонтерському осередку доводиться, коли настають холоди. Приміщення, де постійно працюють жінки, не опалюється. Бували дні, коли температура в робочій кімнаті піднімалася лише до 2-3 градусів тепла.

– Одягаємо на себе все тепленьке, вмикаємо маленький електрообігрівач-дуйку, які нам дали добрі люди, беремо термоси з гарячим чаєм і в’яжемо, – розповідають майстрині. – Руки, звісно, від холоду й болю в суглобах затерпають. Раніше ми могли працювати й до 15-ї години, зараз мусимо завершувати о дванадцятій, бо здоров’я підводить. А підміни нам немає… Черга з охочих плести сітки не стоїть – ні весняно-літньої пори, ні осінньо-зимової, коли вдома стає менше справ.

– Ось і знову, незчулися, як пів жовтня немає. А там і зима, морози…, – продовжують жінки. – Знову треба шукати, хто нас прихистить на зиму. Минулого року працювали в теплі, тож дякуємо добрим людям за підтримку, що забрали нас до себе. Сподіваємося, що й цього року десь зігріємося.

Буває, доходять до них і неприємні розмови, мовляв, «не будуть вони задарма там сидіти, мабуть, щось таки отримують». На такі балачки жінки вже не ображаються:

– Приходила якось одна людина, побула день, почула, що грошей тут не платять – і більше її й не бачили, – посміхаються волонтерки. – А ми все одно йдемо. 

Незламна громада або як долучитися до справи

За майже чотири роки роботи волонтерський осередок налагодив співпрацю з військовими підрозділами. Всі організаційні питання, пошук матеріалів і ресурсів, доставку сіток та іншої допомоги на фронт забезпечує Любов Подплетько та її помічники.

Понад триста сіток і чотири роки роботи: історія липоводолинських волонтерок Понад триста сіток і чотири роки роботи: історія липоводолинських волонтерок Понад триста сіток і чотири роки роботи: історія липоводолинських волонтерок

Основний кістяк групи продовжує працювати, але жінкам потрібні помічники. Тому вони запрошують жителів громади долучатися до плетіння сіток.

– Не сидіть дома в телефонах, не думайте, що вас це не торкнеться, – звертаються волонтерки. – Прийдіть бодай один день на тиждень і допоможіть сплести хоч квадратний метр сітки. 

Якщо маєте вільний час і бажання допомогти військовим, приходьте до жіночого осередку в «старій школі» Липової Долини. Тут раді кожній парі рук. 

Понад триста сіток і чотири роки роботи: історія липоводолинських волонтерок

Жінки показують лист, який вони зберігають із 2024 року. Тоді до волонтерського осередку на майстер клас із плетіння сіток завітали БУРівці. Серед них були й іноземці. На листочку, який вони залишили, написані слова підтримки українським воїнам. Молодь закликає вірити в свою місію, країну, побратимів і власні сили, не здаватися й боротися до перемоги. Пише, що світ стоїть на боці України, а вони самі підтримують українців і допомагають чим можуть. Окремо дякують за те, що українські захисники протистоять російській агресії та захищають Польщу й усю Європу. Завершується запис словами українською: «Дякуємо! Слава Україні!».

 

Про нас Наталія Шутько

Директорка ТОВ "Газета "Наш край", редакторка газети "Наш край", сайту "Липова Долина.NEWS"

Перевірте також

3,6 квадратних метрів житлової площі заважають стати на квартирний облік ветерану

3,6 квадратних метрів житлової площі заважають стати на квартирний облік ветерану

На одному з останніх засідань виконавчого комітету Липоводолинської селищної ради розглядалася заява про взяття на …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page