Липова Долина.NEWS Липова Долина 
«Наша Люба Андріївна…». Напевно, вже й не порахую, від скількох випускників Мирненської школи 1976 року почула ці слова під час зустрічі з нагоди 50-річчя закінчення навчання. Але найбільше запам’яталася навіть не сама фраза, а те, як вона звучала – з особливою теплотою, ніжністю, вдячністю. Так говорять про людей, які залишили глибокий слід у житті. Мабуть, саме так вимірюється справжній учительський успіх – любов’ю своїх учнів, яка не згасає навіть через п’ятдесят років.
Любов Андріївна Синько (у дівоцтві Покутня) родом із невеличкого села Новосеменівка. Колишня вчителька каже, що любов до точних наук, мабуть, успадкувала від батька.
– Батько мав великі математичні здібності. Найскладніші задачі з арифметики із своїми чотирма класами розв’язував дуже легко. Часто допомагав мені. Думаю, саме від нього мені передалася ця любов до математики, він і дав перший поштовх у майбутню професію, – усміхається жінка.
Після закінчення школи Любов Покутня вступила на фізико-математичний факультет Сумського педагогічного інституту. Каже, тоді це було непросто – вимоги до майбутніх учителів були дуже високими.
Студентські роки жінка згадує з особливою теплотою.
– У нас була дуже дружна група. Постійно кудись їздили, ходили в походи, організовували різні вилазки. Цікаво було вчитися, – каже вона.
У 1969 році молода фахівчиня отримала диплом і за направленням приїхала працювати до села Московське, нині Мирне. Тут і залишилася на все життя. Перший рік викладала креслення та фізику, а вже згодом отримала години математики. Саме цьому предмету й присвятила майже чотири десятиліття своєї професійної діяльності.
За плечима Любові Андріївни Синько – 38 років педагогічного стажу, звання «Заслужений учитель України», «Відмінник народної освіти», численні грамоти Міністерства освіти, обласного та районного рівнів. Але, здається, найбільшою нагородою для неї стали вдячні учні.
Пенсіонерка пригадує численні семінари, методичні зустрічі, де педагоги ділилися досвідом, навчалися один в одного. Навіть після виходу на пенсію до колишньої вчительки зверталися за допомогою школярі й студенти не лише з Мирного, а й із навколишніх сіл та Липової Долини. Головний секрет своїх уроків вона пояснює дуже просто:
– Треба було зробити так, щоб діти самі хотіли знати. Спочатку – мотивація, а вже потім усе інше. І ще – простота у спілкуванні з учнями. Можливо, саме тому математика переставала бути для дітей страшною наукою. Де б мої учні потім не навчалися, їм ніколи не доводилося просити когось зробити контрольну з математики, бо мали хорошу основу.
Школа для Любові Андріївни була не лише уроками, контрольними й оцінками. Разом із дітьми вона подорожувала Кримом, бувала в багатьох цікавих місцях, організовувала поїздки, які назавжди залишилися у пам’яті випускників. Зізнається, що надто суворою вчителькою ніколи не була.
– Діти є діти. Бували різні пустощі, але я завжди намагалася зрозуміти й пробачити, – каже співрозмовниця.
Багато її вихованців і самі стали педагогами. Лише з вищеназваного випуску 1976 року п`ятеро вибрали вчительську стезю.
Саме в Мирному Любов Андріївна знайшла й свою долю. Разом із чоловіком Михайлом Миколайовичем виростили двох синів – Олега та Олександра. І сьогодні колишня вчителька не сидить без діла: вирощує городину, квіти, в’яже гачком і спицями, вишиває картини та рушники. Її роботи неодноразово експонувалися на виставках. Деякі вишивки поїхали навіть за кордон, де мешкає син.
– Хочеться, щоб і там було щось своє, українське. А взагалі, математика для мене й досі улюблена. Буває, навіть сниться, що розв’язую задачі або складаю іспити, – сміється жінка.
Хвилює Любов Андріївну і життя країни.
– Люблю слухати грамотних політиків, тих, хто розуміє економіку, інвестиції, дипломатію, – каже вона. – Мені небайдуже, що відбувається в Україні. Дуже хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна.
