Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Наш земляк із Саїв, військовослужбовець 110-ї окремої механізованої бригади Віталій Павлюченко понад півтора року провів у російському полоні. На щастя, він потрапив на обмін у квітні. Після повернення додому 43-річний Захисник відверто розповів «Нашому краю» про службу, день, коли опинився в полоні, допити, життя в російських колоніях, очікування обміну та непросте повернення до мирного життя.
– Віталію, розкажіть трохи про себе. Ким були до війни і як потрапили до війська?
– До повномасштабного вторгнення я був звичайним фермером. Мене мобілізували у травні 2024 року. Пройшов навчання, був зарахований до 110-ї окремої механізованої бригади, що на той час виконувала бойові завдання на Покровському напрямку. За штатом – бойовий медик. Медичні навички мав, хоча й не надто великі. Але в бойових умовах довелося дуже швидко вчитися.
– Наскільки важко було звикнути до фронту?
– Адаптувався дуже швидко, бо одразу потрапив «на нуль». Там немає часу сидіти й думати, страшно тобі чи ні. Треба працювати. Робив усе, що від мене залежало. Командири були мною задоволені, а я намагався якісно виконувати свою роботу. Були й непрості моменти, особливо коли побачив першу смерть. То не дуже приємні відчуття. Не хочеться згадувати…
– Що сталося в той день, коли ви потрапили в полон?
– Я був старшим на позиції. Наша позиція вже фактично була в оточенні. Але вибору не було – ми повинні були триматися й виконувати завдання. У ніч із 8 на 9 липня позицію повністю розбили. Я доповів командиру про ситуацію. На той момент у нас були двоє 200-х, троє 300-х, я отримав контузію. Потрібно було терміново проводити евакуацію. Уночі за нами прийшла бойова машина. У таких випадках усе вирішують секунди. Темрява, жодного світла, навколо постійні обстріли. Треба дуже швидко завантажити поранених і виїхати. Нам вдалося всіх завантажити.
– Але евакуація завершилася трагедією…
– Так. Водій помилився й поїхав просто в бік російських позицій. Ми фактично виїхали в чисте поле. Ворожий удар прийшовся майже впритул, машину підірвали. Я отримав поранення й на деякий час втратив свідомість. Коли прийшов до тями, зрозумів, що перебуваю всередині палаючої машини. Усі були поранені. Одного побратима мені вдалося витягнути. Ми відповзли буквально метрів на п’ятдесят, і в цей момент машину остаточно знищили. Ми не знали точно, в який бік рухатися. Знав, що північніше є позиція біля водойми. Вирішив, що там буде більше шансів залишитися живими. Але коли ми майже доповзли, почув зовсім поруч російську мову. Мій побратим був десь за десять метрів від мене. Пролунав наказ: «Здавайся». Було темно, нічого не видно. Побратим здався першим. Я ще вагався…
– У той момент у вас був вибір?
– Часто можна почути: «Я б краще підірвав себе гранатою». Чесно скажу: я й сам про це думав. Але зараз не знаю, як би вчинив, навіть якби граната була. У таких обставинах усе відбувається зовсім не так, як люди уявляють у мирному житті.
– Що сталося після того, як ви потрапили в полон?
– Спочатку нас затягнули в бліндаж. Самі розумієте, що там відбувається. Ще треба було до того полону дожити. Ми були поранені, а до їхньої найближчої позиції було кілометрів десять. Нас могли просто добити. Близько четвертої ранку за нами прийшла їхня розвідка. Подивилися на нас. Побратим був важко поранений у ноги. Сказали: «Ребята, если будете препятствовать движению – мы вас обнулим». У той момент я ще не вірив, що можу попрощатися з життям. Пригадував навіть наші розмови дорогою на передову, коли вперше їхали «на нуль». Тоді всі один одного питали: «Як воно там буде?..» Взагалі, про полон найбільше розповідають ті, хто знає про це лише з чужих слів. А там все дуже просто. Кожному хочеться поїсти. Покурити. Виспатися. Дожити до наступного дня. Були хлопці, які співпрацювали з адміністрацією. Мені було соромно дивитися, як вони самі себе принижували. А потім повернулися додому, сидять, дають інтерв’ю. Розповідають, як їм було важко. Одному я навіть не витримав і сказав: «Навіщо ти це говориш? Ми ж із тобою два роки були поруч. Я пам’ятаю, як усе було насправді». Не люблю, коли люди прикрашають чи вигадують.
– Ваші рідні одразу дізналися, що ви в полоні?
– Ні. Деякий час мене вважали зниклим безвісти. Наша розвідка шукала, але не знайшла. Мені, можна сказати, ще пощастило, бо на третій день мене перевезли з Донецької області до Луганська, у госпіталь. Підштопали «циганською голкою» поранення. У тому госпіталі я пробув майже три місяці. Госпіталь був переважно для українських військовополонених. Почав допомагати своїм хлопцям. Бувало, що місцеві медсестри взагалі відмовлялися лікувати наших. Казали: «Я десять лет пряталась от обстрелов…». Тому робив усе, що міг. Це, мабуть, мені навіть допомогло. Пропонували залишитися працювати там. Але відразу дали зрозуміти: якщо залишуся, про обмін найближчим часом можу забути. Тому я відмовився.
– Віталію, куди вас перевезли після госпіталю?
– До СІЗО. Там почалися перші справжні допити. Якщо росіяни бачать, що людина їм цікава, тобто була командиром, служила в певному підрозділі, має якусь інформацію, – усе це одразу фіксують їхні спецслужби. І тоді допитів стає більше, вони стають жорсткішими. Ті самі питання ставлять десятки разів. Просто заходять із різних боків. Треба думати про кожне сказане слово.
– Ви сказали, що після цього почалися справжні допити. Як це виглядало?
– Якщо чесно, розповідати про це важко. У кожному населеному пункті були так звані «душогубки». Це підвальні приміщення з дерев’яними нарами, куди приводили людей на допити. Годували погано. Бувало, що добу нічого не їси, а допити тривають. Вибивають інформацію різними методами. Найчастіше використовують струм. До тіла чіпляють затискачі й подають електричний розряд. М’язи скорочуються так, що здається, ніби вони просто розриваються. Якщо перестараються – людина втрачає свідомість. Коли все закінчується, таке відчуття, ніби по тобі проїхав танк. Могли підвішувати в кайданках за трубу – руки пропущені під ногами. Яким би сильним ти не був, довго такого не витримаєш. Якщо вони серйозно зацікавилися людиною, то зроблять усе, щоб отримати інформацію.
– Що допомагало не втратити себе?
– Я поставив собі одну мету – вижити. Не думати, скільки це триватиме. Не рахувати місяці. Просто жити сьогодні. Ображають – мовчиш. Принижують – терпиш. Бо ти нічого не можеш змінити. Іноді траплялися охоронці, у яких ще залишалася хоч якась людяність. Але таких було дуже мало.
– Як рідні дізналися, що ви в полоні?
– Дуже важливо, щоб тебе шукали. Коли росіяни про це дізнаються, шанси, що тебе десь «засвітять», збільшуються. Мною дуже займалася моя однокласниця, подруга дитинства Юлія Шашкова. Я їй безмежно вдячний. Вона збирала документи, зверталася до міжнародних організацій, виходила на Червоний Хрест. Вони це бачать. Якщо знають, що за тебе борються, це підвищує шанси потрапити на обмін.
– Пізніше вас етапували до Сибіру…
– Коли нас везли до Кемеровської області, шість діб їхали поїздом. Почув, як росіяни між собою сказали: «Переїхали Лєну». Тоді я вперше подумав: «Куди мене везуть?..» Але найстрашніше починається не дорогою. Найстрашніше – коли приїжджаєш у нову колонію. Починається «прийом», де тебе б’ють. Неважливо, поранений ти, хворий чи ледве стоїш на ногах. Від лопаток до колін – суцільна гематома. Так зустрічали всіх. А далі дивляться, хто як тримається. Хто фізично міцніший, витриваліший. Це теж для себе відмічають… Кожному давали якесь прізвисько. Мене називали просто – «медик».
– Віталію, вам доводилося допомагати іншим полоненим?
– Постійно. Якщо дозволяли, робив усе, що міг. Одного разу дуже сильно побили мого побратима. Я зрозумів, що якщо нічого не зробити, його просто залишать. Тоді ризикнув. Сказав охоронцям, що в нього, мабуть, мікроінсульт. Почав перелічувати симптоми так, ніби справді їх бачу. Вони повірили. Завдяки цьому хлопця залишили в спокої. Міг би й сам за це отримати, але тоді про це не думав. Іноді мене навіть кликали до медчастини. Казали: «Медик, іди подивися». А там хлопець, лежить увесь побитий. Уже навіть не кров тече, а лімфа. Хтось – діабетик, хтось – гіпертонік. Робив уколи, знаходив таблетки, намагався хоч трохи полегшити людям стан.
– Яким було життя в колонії?
– Одноманітним. Увесь час камера. У ній динамік, відеоспостереження. О шостій ранку підйом. За сорок п’ять секунд треба встати, застелити ліжко, стати як належить. Не вклався в час – можуть змусити весь день відпрацьовувати цей підйом. Їжу теж їси по команді. Не встиг зробити кілька ложок – уже кричать: «Здати посуд». Могли зайти до камери й без жодної причини почати «прокачувати»: присідання, віджимання, фізичні вправи до повного виснаження. Раз на два тижні – десять хвилин прогулянки. Могли заставити вивчити вірш, записати його на камеру, а далі підставити чужий голос з текстом, що дискредитує українську армію, і публікувати це в соцмережах
– Попри все, надія на повернення залишалася?
– Звичайно. Минулого літа нас кудись вивезли. Куди – невідомо, бо при кожному переїзді – мішок на голову, скотч. Одягли новий одяг, поголили, вишикували понад сотню чоловік на стадіоні й пофотографували. Ще й наказували усміхатися. Тоді ми між собою почали говорити: мабуть, щось буде. Згодом дізналися, що готувався обмін, але він зірвався. Потім нас перевезли ближче – до Нижнього Новгорода. Там уперше почув від охоронців: «Приехали обменники на откорм». Потрошку режим ослаб. Почали підліковувати, більше їжі, навіть цукерки на новий рік. Сиділи й чекали, коли настане цей момент. В колонії нічого не бачиш, тільки слухаєш. Якщо починають називати прізвища, чути кроки в коридорі, якийсь рух, усі надіються: може, сьогодні…
– Коли ви зрозуміли, що цього разу обмін справді відбудеться?
– Остаточно не вірив до останнього. Нас вивезли вночі, й усе було якось інакше. Не дали сухпайок. Просто вишикували, перерахували, повели. На голову, як завжди, одягнули мішок. Нічого не видно. Я зрозумів, що нас вантажать не в автозак і не в потяг. Коли загули мотори літака, до останнього не вірив, що літак полетить на захід. Може, в тундру чи ще кудись… Я ще в останній день попав під роздачу, побили… То вже на обміні мене везла «швидка» ще з парою хлопців.
– Віталію, як вас зустріла Україна після повернення?
– Перші дні чудово – увага, підтримка. Сьогодні багато чого доводиться виборювати самому. За законом після полону людина має пройти 120 днів лікування й реабілітації. На практиці хочеш лікуватися – шукай госпіталь. Я зараз лікуюся в Миколаївському госпіталі тільки завдяки людям, які допомогли туди потрапити, допомагаю туди влаштуватися й побратимам. З товаришем винаймаємо квартиру, бо місць у госпіталі немає. Після 120 днів лікування – ВЛК. А далі вже вирішуй: або служити далі за контрактом, або повертатися до цивільного життя. При цьому жодних гарантій, що тебе знову не мобілізують, немає. Постійно шукаємо, куди звернутися, як пройти лікування, як оформити документи. Хочеться, щоб хлопці, які повертаються з полону, не проходили через це.
– Після всього пережитого що сьогодні для вас найцінніше?
– Можливість бути поруч із рідними, самому приймати рішення. У полоні в тебе немає навіть імені. Нас називали просто – «пакєт». Не військовополонений, не людина. Чому «пакєт»? А куди пакують загиблих?.. Тому сьогодні найбільша цінність – просто жити. І ще дуже хочеться, щоб усі наші хлопці повернулися з полону додому. Їх там ще дуже багато…
P.S. На долю родини Павлюченків, як і багатьох інших українських сімей, випало чимало випробувань. Мама Любов Іванівна нарешті дочекалася Віталія після двадцяти місяців російського полону. Нині на фронті також її син Василь, донька Вікторія і внук Артем. Тож війна для цієї родини – це не лише особиста історія Віталія, а спільна реальність, яку вони переживають усі разом.
