Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Ідеї для ветеранів не можна придумувати без самих ветеранів – такого принципу дотримується заступник міського голови Львова з питань ветеранів Андрій Жолоб. Колишній військовий медик, який рятував поранених на Донецькому напрямку, нині відповідає за ветеранську політику у Львівській громаді. Методи роботи у нього прості: коли потрібно зрозуміти проблему – сідає на байк і їде до людей. А коли самому потрібна терапія – бере в руки гітару.
У межах проєкту IDEM Institute «Media Hub для журналістів: ветеранські ініціативи, реінтеграція, сильні історії» журналісти з усієї України зустрілися з паном Андрієм. Колишній військовий медик розповів, як із лікаря-травматолога став командиром медичної роти, чому війна назавжди змінює людину, як будується ветеранська політика у Львівській громаді та чому до масової демобілізації з армії потрібно бути готовими вже сьогодні.
– Пане Андрію, до повномасштабної війни ви були лікарем-травматологом. Як опинилися на фронті?
– Я 18 років працював професійним травматологом у Львові. Лікував підвернуті ноги, травмовані лижні коліна… А на війну поїхав лікувати значно серйозніші речі. Командиром не збирався бути. Скоріше був таким собі «ненародженим для війни», музикантом. Але військо дуже швидко змінює людей.
– Як сталося, що медик очолив медичну роту?
– Це сталося не тому, що я цього прагнув. Просто іншого виходу не було. Наш командир Олег із Житомира прослужив лише три тижні, коли отримав важке поранення. Я його евакуював. На щастя, він відновився, зараз ходить із паличкою, але знову оперує. Після цього мене покликав командир і просто поставив перед фактом: більше нікому командувати. Це було одне з найскладніших рішень у житті. Навіть не через людей, а через відповідальність. Я одразу отримав на баланс майна більш ніж на 44 мільйони гривень. І відповідав за кожну одиницю. На жаль, в армії надзвичайно складно списати знищене майно. На рівні паперів там іноді такий хаос, що навіть важко пояснити. Але саме це стало моїм першим серйозним менеджерським досвідом.
– Війна навчила керувати людьми?
– Дуже швидко. Ми всі працювали під вогнем, на стабілізаційному пункті, практично цілодобово. Бували моменти, які не забуду ніколи. Їздили забирати поранених із переправ через Інгулець. Бачиш у темряві спалахи на обох берегах, понтони, які прострілюються, і розумієш: це справжня лотерея – влучать чи ні. Поранених переправляли човнами, швидко вантажили в машини й так само швидко тікали назад… Хтось до жаху боявся вибухів. Ну то я цих людей не змушував геройствувати. Зате вони прекрасно оформляли Excel-таблиці, писали звіти, вели документацію. У кожного є сильна сторона – треба лише правильно її використати.
– Що найбільше закарбувалося у пам’яті?
– Зараз скажу вам, як журналістам, річ, яку багато хто не зрозуміє. Ви не уявляєте, яка війна… красива. Саме по світлу. Ці заграви, вибухи, спалахи – жоден режисер не відтворить цього в кіно. Це страшна краса. А потім настає світанок. Ти прокидаєшся, усвідомлюєш, у якому пеклі перебуваєш. І саме в цей момент починають заливисто співати птахи. І в тебе сльози на очах… Ми всі стали дуже емоційними. Багато хто плаче. І це абсолютно нормально.
Пам’ятаю ще один момент. Початок 2023 року. Шосте січня. Ми працювали під Соледаром. По нас час від часу била артилерія. Мій Владик стоїть десь за кілометр від міста, рятує пораненого. І раптом я бачу, як над Соледаром починають розкриватися фосфорні «квіти». Викликаю його по рації: «Владик, як ти?» А він замість відповіді починає співати: «Нова радість стала…» Оце і є війна.
– Попри все, ви намагалися зробити життя своїх людей максимально нормальним…
– За час мого командування в медичній роті не загинув жоден боєць. Я дуже беріг своїх. Для мене було важливо, щоб люди отримували хороші зарплати й відчували, що про них дбають. У нас була кавоварка. Великий телевізор із PlayStation. Волонтерських коштів вистачало, щоб закривати всі необхідні потреби. Було нормальне харчування. Навіть «качалка» із залізом. І, до речі, ми налаштували нормальну культуру алкоголю. Щоб ніхто не пив якусь «пальонку». Навіть на війні людина повинна залишатися людиною. Ми весь час шукали можливість жити нормально, наскільки це взагалі можливо у тих умовах.
– Яким було повернення до цивільного життя?
– Спочатку я не хотів займатися взагалі нічим. І це, здається, абсолютно нормальний стан для ветерана. Ти повертаєшся з величезним досвідом, із накопиченим стресом, і тепер маєш навчитися жити по-іншому. Дуже швидко зрозумів, що медицина мене більше не цікавить. Бо вся справжня медицина залишилася там.
Перший місяць дивишся у стелю або в телефон. Починає дратувати буквально все. Навіть власні діти, коли шумлять удома. Не тому, що ти їх менше любиш, а тому, що звик: має бути дисципліна, субординація, чіткий порядок. Потім приходить розуміння: треба повертатися до життя.
– Саме тоді ви опинилися в Центрі учасників бойових дій?
– Я почав шукати роботу. Хтось порадив: «Піди, запитай у Садового». Виявилося, що є вакансія директора Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій. Так я знову став керівником. Спочатку було непросто. Майже 85 відсотків колективу – жінки. Але ми швидко знайшли спільну мову. Найбільша проблема була в іншому. Усі займалися всім. Був хаос. Я запропонував перейти на секторальну систему, розширили штат, і кожен почав відповідати за свій напрямок.
– Із чого почали?
– З юридичної підтримки. Це основа. Людина повертається з війни й повинна отримати все, що гарантує їй держава. Але самостійно розібратися в усіх документах, статусах, пільгах дуже складно. Наше завдання – провести ветерана цим шляхом. Дуже важливо, що практично всі наші працівники – із ветеранської спільноти. Це або самі військові, або їхні дружини, вдови, діти, батьки.
Ми працюємо за принципом «рівний – рівному». І це справді працює. Бо тільки я можу чесно сказати побратимові те, що, можливо, ніхто інший не наважиться сказати. Якщо треба – поставити на місце, якщо треба – підтримати. Ми дуже критично ставимося до того, щоб робити з ветеранів якихось «божих корів».
– Які ще напрямки роботи вдалося вибудувати?
– Наступний сектор – психологічна підтримка. Наші психологи й психотерапевти постійно навчаються. Цей напрямок очолює колишня заступниця командира парашутно-десантного батальйону, а нині монахиня сестра Анісія. Я й сам пройшов через психологічну допомогу й тепер усім кажу: це працює.
Окремий напрямок – підтримка родин зниклих безвісти та військовополонених. Ним керує звільнений із російського полону Владислав Гірний. Людина, яка знає цю проблему не з книжок. Ще один сектор – працевлаштування. Ми фактично координуємо взаємодію запитів ветеранів, влади та бізнесу. Близько 30 відсотків людей, які звертаються до нас, знаходять роботу. Найчастіше це воєнізована охорона, підприємства оборонної сфери, інженерні спеціальності. Окремо працює Офіс ветеранського підприємництва. Там допомагають буквально з нуля: від відкриття ФОП до написання грантових заявок. Якщо людина хоче започаткувати власну справу – її не залишають сам на сам із проблемами.
Допомагаємо знайти роботу не лише у Львові. Часто телефонуємо знайомим в інших містах, шукаємо можливості через особисті контакти. Але при цьому завжди наголошуємо: статус ветерана – це не привілей. Так, держава дає пільги, ваучери, різні програми підтримки. Але це не може тривати вічно. Якщо ти фізично можеш працювати – потрібно ставати конкурентним, будувати власну справу, забезпечувати свою родину.
Робота дуже добре повертає людину до життя. І тут є ще одна проблема. У ветеранів багато іронії й сарказму щодо цивільної роботи. Після війська зарплата у 30 тисяч гривень здається смішною. Але цивільний світ просто так більше не платить. Це потрібно прийняти й рухатися далі.
– Львів часто називають одним із прикладів того, як має працювати ветеранська політика. У чому секрет?
– Насправді ми теж постійно вчимося. Не можу сказати, що у Львові все ідеально. Але ми точно не чекаємо, коли проблема стане катастрофою. Сьогодні у Львові вже працюють філії Центру учасників бойових дій у кожному районі міста. У будь-якій із них ветеран може отримати базові послуги, але кожна має ще й свою спеціалізацію. Наприклад, окремі команди більше працюють із родинами зниклих безвісти чи військовополонених.
Іноді нам кажуть: «Чому ваші центри напівпорожні?». Бо ми мислимо стратегічно. Коли почнеться масове звільнення військових, піде величезний потік людей. І до цього треба бути готовими вже сьогодні, а не тоді, коли ветерани стоятимуть у чергах.
Зараз орієнтовно 52 тисячі мешканців Львова служать у війську. Додайте їхні родини. Додайте тих, хто переїжджає до Львова з інших регіонів. Після завершення активної фази війни ми можемо отримати близько 90 тисяч ветеранів. І це вже не історія про окремих людей – це величезна частина громади.
– Ви часто говорите, що ветеранську політику не можна писати в кабінетах.
– Абсолютно. Жодного рішення для ветеранів без ветеранів – це наш головний принцип. У мене є своє ядро людей, побратимів, які готові долучатися до вирішення різних питань. Якщо виникає проблема, я просто збираю в кабінеті всіх, кого вона стосується: представників служб, управлінь, самих ветеранів. Сперечаємося, домовляємося, шукаємо рішення. Ми не чекаємо, що хтось зробить за нас. При цьому не перебираємо на себе функції держави. Але дуже уважно стежимо, щоб ветерани отримували те, що їм гарантовано.
Ми активно шукаємо позабюджетні кошти, заводимо іноземні інвестиції. За них можна робити фантастичні речі, на які місцеві бюджети часто не спроможні. Ми відкриті до співпраці. До нас приїжджають представники інших громад, навчаються. Потім повертаються додому й починають змінювати систему у себе. Найгірше, що можна почути від громади: «Нехай ветерани спочатку повернуться, тоді й будемо думати». Ні, думати треба вже зараз.
– Що, на вашу думку, суспільству найважливіше зрозуміти про ветеранів?
– Що ми маємо знайти баланс між ветеранами й цивільними. Не треба нас жаліти, не треба робити з ветеранів «божих корів». Якщо людина втратила кінцівку, це не означає, що вона перестала бути звичайною людиною. Дитина показує пальцем на протез? Не сваріть її. Навпаки, підійдіть, познайомтеся, поговоріть. Для ветерана це часто набагато природніше, ніж коли люди відводять очі. Не потрібно кидатися допомагати, якщо вас про це не просили. І ще одна важлива річ: якщо ветеран порушує закон – він має відповідати за законом. Статус ветерана не може бути індульгенцією.
– Сьогодні ви вже працюєте заступником міського голови Львова з питань ветеранської політики. Які завдання ставите перед собою?
– Зараз створюється окреме управління у справах ветеранів. Воно має не лише вирішувати окремі проблеми, а формувати загальну стратегію. Є речі, які мені дуже хочеться реалізувати. Наприклад, досі немає механізму, який би повідомляв громаді, що ветеран повернувся додому. А я хочу, щоб це працювало, щоб ми знали: на таку-то вулицю повернувся військовий. І щоб того ж дня мої хлопці телефонували йому зі словами: «Братан, чим тобі допомогти?».
Дуже багато питань і до роботи фахівців із супроводу ветеранів. Нам потрібні не випадкові люди, а мотивовані, ті, хто справді горить цією справою. Таких непросто знайти, але вони є.
Є ще одна тема, про яку мало говорять. У нас є ветерани з надзвичайно важкими пораненнями. Є люди, які можуть рухати лише м’язами обличчя, так звані апалічні пацієнти. Їх у Львові вже вісімнадцять. Фактично вся родина приречена на довічний догляд. Разом з Українським католицьким університетом ми вже думаємо, як залучати студентів напрямків «соціальна робота», щоб вони могли хоча б на кілька годин підмінити рідних, погуляти з людиною на спеціальному ліжку-візку тощо. Мріємо створити окремий центр для таких пацієнтів. Бо ці люди постраждали не зі своєї вини, і вони заслуговують на найкраще.
– Попри війну, нову посаду й величезний обсяг роботи, ви все одно знаходите час для музики…
– Мене часто питають, як справляюся з менеджерською роботою. Коли Андрій Садовий запропонував мені стати заступником міського голови, я мав лише одне прохання: не забирайте мою мистецьку складову. Це моя терапія. У мене є панк-рок-гурт «Бетон». До речі, такий самий у мене був і позивний на війні. Музика допомагає триматися.
