За час російсько-української війни до Єдиного реєстру зниклих безвісти за особливих обставин внесено понад 71 тисячу записів. Більша їх частина стосується зникнення військовослужбовців під час бойових дій. Щодня тисячі українських родин живуть між надією і відчаєм. Хтось чекає дзвінка, якого вже давно немає, хтось роками зберігає фото з написом «зник безвісти», хтось об’єднує навколо себе таких самих скривджених війною. Матері, батьки, сестри, дружини, діти продовжують пошуки, пишуть десятки запитів, організовують акції, гуртуються в спільноти. Їх тримає лише одне – віра, що рідні живі, й боротьба за те, щоб про зниклих не забули.

«Переживаємо, ждемо, сподіваємося, що живий»
Олексій Сай, Наталія Пономаренко та її донька Ольга Фрунт розшукують брата й дядька – мешканця села Подільки, штурмовика-розвідника Олександра Сая. Він зник безвісти 12 березня 2025 року на Донецькому напрямку біля села Бурлацьке.

– Брата я виховувала як свою дитину, бо він молодший від мене на 19 років, – каже пані Наталія. – Десять місяців немає ніякого зв’язку. Переживаю, жду, сподіваюсь, що живий. Не знаю ні побратимів, нікого.
До війни Олександр працював трактористом у рідному селі. Мобілізували його навесні 2024-го. Спочатку захисник служив в одній бригаді, згодом його перевели у 71-шу окрему єгерську бригаду. 9 березня 2025 року востаннє зателефонував сестрі: «Наташа, я їду на позицію, до четверга». Вона відповіла: «Саша, до зустрічі…» Та четверга так і не дочекалася.
20 березня родина отримала сповіщення про зникнення безвісти. За словами Наталії, того дня був сильний мінометний обстріл, після якого позиції накрили дронами. Це все, що їм вдалося дізнатися.
– Батьки рано померли, я була Саші як мати. Писала омбудсмену, звертаємося всюди. Я б сама поїхала на Донеччину, та там бойові дії. Хочу знати правду: чи він у полоні, чи живий. Але з командування ніхто до нас не звертається, — каже жінка.
Олександр Сай мав позивний «Саїд». У мирному житті не служив у війську, але після мобілізації одразу потрапив у штурмову розвідку. Сестра Наталія, брат Олексій і племінниця Ольга продовжують пошуки, тримаючись за надію.

«У мене ще є надія, і вона не дає здатися»
Світлана Довга з Підставок вже півтора року чекає хоч якоїсь звістки про свого брата – Анатолія Довгого, військовослужбовця 32-ї окремої механізованої бригади. Він зник безвісти 9 липня 2024 року на Донеччині, під Торецьком.
– Толя щодня телефонував мені й мамі по кілька разів. 8 липня о 16-й подзвонив востаннє й сказав: «Увечері ще наберу». Дзвінка більше не було… Офіційне сповіщення ми отримали 17 липня, – згадує Світлана.
До війни Анатолій працював робітником із благоустрою. Перші місяці родина не знала, куди звертатися. Згодом, за порадами односельчанки Надії Ралко, почали писати в різні установи.

Нині Світлана бере участь у громадських акціях на підтримку родин зниклих безвісти. Бувала в Сумах, Полтаві, Києві.
– Навіть якщо спочатку виходять троє-п’ятеро людей – це важливо. Потім доєднуються інші. У нас спільна біда, і разом її легше нести, – каже вона.
Світлана підтримує зв’язок із військовою частиною брата, з рідними побратимів, які також вважаються зниклими безвісти. Неодноразово їздила на зустрічі в Координаційний штаб. Згодом почала займатися волонтерською роботою: своїм автомобілем доставляє допомогу на полігони, у військові частини в різні області України. За два з половиною роки наїздила тисячі кілометрів Дніпропетровщиною, Харківщиною, Сумщиною, Чернігівщиною, здружилася з багатьма військовими.
– Нещодавно була на похованні побратима мого брата в Полтаві. Співпало ДНК, родина отримала чітку відповідь, що рідна людина загинула. Інколи проскакує думка: може, так краще, є могилка, є куди прийти… Та потім кажу собі: в мене ще є надія, а в тих, хто поховав рідних, – уже ні. І це теж тримає мене, — зізнається жінка.
«Триматимуся до останнього, поки не знайду сина»
Олеся Казбан – громадська активістка з села Анастасівка. Нині вона переживає найважчі часи свого життя. Жінка понад рік розшукує свого сина Артема Гонтаря, військовослужбовця 5-го Сумського прикордонного загону, який зник безвісти на Курському напрямку в грудні 2024 року.

– Це страшна щоденна боротьба, – каже жінка. – Та як би мені не було важко – взяла себе в руки й дала собі слово матері, що триматимуся до останнього, поки не знайду сина.
Саме пані Олеся об`єднала навколо себе земляків і землячок зі спільною бідою. Організація мирних акцій, допомога родинам зі збором документів, постійний зв`язок із координаційним штабом, правозахисними організаціями, волонтерська діяльність – це те, що не дає опускати руки.

«На Роменщині вже створено об’єднання родин зниклих безвісти захисників та тих, хто перебуває у полоні, – каже жінка. – На перші акції в травні минулого року приходило до 30 осіб. Сьогодні в групі «Незабуті Ромни» – більше 150 людей. Це матері, батьки, дружини, діти, брати й сестри, інші члени родин зниклих військових. На жаль, кількість учасників і учасниць зростає, бо втрати продовжуються. Допомагаємо кожному, хто до нас звертається. Маємо величезну базу контактів, охоче ділимося нею з іншими. Саме довіра і підтримка людей додає сил.

За словами пані Олесі, зазвичай дуже важко добиватися від військових частин конкретних відповідей. Всі листи, які особисто вона відправляє до прикордонного загону, повертаються з шаблонною відпискою: «місцезнаходження вашого сина невідоме».
– З «тієї» сторони я теж отримала чотири листи про те, що «ваш рідний не зафіксований як військовополонений». Та вважаю, що на ці відповіді, які б вони не були, добрі чи погані, треба робити повторні запити, телефонувати, добиватися… Якщо сидіти, склавши руки, результату не буде.
Вона переконана: мирні акції не завжди впливають на обміни напряму, але вони об’єднують людей і не дають суспільству забути про зниклих.
* * *
Історії матерів, сестер і дружин, чиї рідні зникли безвісти, схожі між собою, але кожна – унікальна. Це щоденна боротьба, очікування і надія, яка не згасає.
Мирні акції, волонтерство, постійні звернення до влади допомагають родинам не залишатися наодинці зі своїм горем. Вони нагадують суспільству і державі: зниклі безвісти – це не цифри в реєстрі. Це живі люди, яких чекають удома. І допоки є надія, їхні рідні не опустять рук.
Фото авторки
Матеріал підготовлено за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу завдяки фінансуванню від Українського Медіа Фонду.
Липова Долина.NEWS Липова Долина 