Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Наприкінці березня в Сумах відбулась мирна акція, на яку вчергове вийшли родини безвісти зниклих захисників та тих, хто перебуває у полоні. Серед мам і тат, дружин, дітей, які з портретами рідних вишикувались на одній із головних вулиць обласного центру, була й наша землячка, жителька Підставок Надія Ралко. Її син Дмитро Черніков, військовослужбовець Збройних Сил України, перестав виходити на зв`язок у червні 2023 року. Згодом Захисника визнали зниклим безвісти. Страшний статус, та він залишає надію на те, що рідна людина жива… З того часу в пані Надії почався власний шлях боротьби за пошуки сина.
«Чекала дзвінка, та телефон мовчав»
– Діма – доброволець, він пішов захищати Україну з перших днів повномасштабного вторгнення, – розповідає Надія Ралко. – Син служив у 31-й бригаді, воював на Донецькому напрямку, був призначений заступником командира. Закінчив Одеську військову академію, отримав звання молодшого лейтенанта. З фронту регулярно телефонував, бувало, попереджав, що якийсь період буде не на зв`язку, бо йде на бойове завдання. А тут вже мав подзвонити – а дзвінка немає. Ждемо день, другий, третій… А перед тим мені якраз син не дуже добре наснився. Пішла на роботу – пташка почала битися в вікно. Були передвісники чогось лихого… Як потім дізналися, саме в той час був наступ українських військ, і був великий бій. Хлопці їхали на завдання кількома автомобілями. В першій – командир, наш Діма й ще троє бійців. Машини, що їхали за ними, в якийсь момент розвернулися назад. Автомобіль сина потрапив під обстріл. Командир і ще двоє побратимів загинули. Що сталося з Дімою і ще одним бійцем – було невідомо…
Рідні не знали, куди звертатися. Поїхали в поліцію, оформили відповідний запит. Згодом представники ТЦК привезли родині сповіщення, що Дмитро Черніков вважається зниклим безвісти.
За словами пані Надії, коли вона отримувала те сповіщення, мала непохитну впевненість, що Діма не сьогодні-завтра обов’язково вийде на зв’язок. Але йшов час, а телефон мовчав. Тоді рідні почали кидатися в різні сторони, шукати контакти активістів, які займаються пошуками. На той час із цим було дуже складно. Організацій, які є сьогодні, ще не було. Надія Ралко вийшла на уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти, Олега Котенка та регіональну представницю Марію Павену, які організовували пошуки військовослужбовців, мирні акції, гуртували родини зниклих безвісти.
– Пані Марія мала власний досвід пошуку чоловіка, – каже співрозмовниця. – Вона об`єднала нас у групу, збирала людей, пояснювала, як діяти, організувала зустріч із Олегом Котенком. Тоді лише його організація займалася цим питанням. Від нього ми дізналися багато корисної інформації. Пізніше нашими проблемами почав займатися омбудсман Дмитро Лубінець, Національна поліція України, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, Червоний Хрест. Ми почали більше спілкуватися одна з одною – мами, дружини. сестри. Не знайомі особисто, по переписці. Люди з досвідом відкривали дорогу, як і куди рухатися. Ну а тоді воно само по собі пішло: створювалися групи, додавалися рідні. Сьогодні важливу роль у комунікації відіграє Всеукраїнська група Ірини Щирської, де ми ділимося своїм досвідом, шукаємо порад, підтримуємо один одного, бо всіх нас об’єднує спільне горе.
Син пані Надії служив у новоствореній 31-й окремій механізованій бригаді. До того великого червневого наступу 2023 року випадків зникнення її військовослужбовців ще не було. Та коли донька пані Надії створила групу в Телеграм, до неї приєдналося багато людей. Військові з цієї бригади у великій кількості зникали в червні, липні, серпні… Й у всіх рідних був один біль – людину визнають безвісти зниклою, а далі її ніхто не шукає.
– Чула дуже багато нарікань на цю бригаду, – каже співрозмовниця. – Особисто я, скільки б разів до них не зверталася, завжди відповідали, намагалися чимось допомогти. Розповідали свою версію розслідування того, що сталось. У нас вона інша… Як все було насправді, поки що ніхто не знає…
Голоси рідних змушують владу діяти
На початок лютого 2025 року в Реєстр зниклих безвісти за особливих обставин було включено близько 63 тисяч осіб. Більшість із них – військовослужбовці, які зникли під час воєнних дій. На думку Надії Ралко, потрібно привертати увагу до цього статусу. Особисто вона намагається не пропускати жодної мирної акції.
– Спочатку я не розуміла цих зібрань, сумнівалася, чи є в них сенс, – ділиться мама захисника. – Думала, ну вийдеш, ну постоїш… Ніхто з представників влади до рідних майже не виходить… Та на сьогодні я змінила свою думку. Прийшло усвідомлення, що мовчання – це найбільший ворог. На акції треба виходити всім, хто тільки може, щоб влада звернула на нас увагу, побачила, що нас багато. Саме розголос змушує владу діяти. Остання акція в Сумах це ще раз підтвердила: чим більше нас збирається, тим більше нас бачать. Ми спокійно стоїмо, з прапорами, на яких світлини наших рідних. Даємо інтерв’ю, водії підтримують сигналами. Найближчим часом в обласному центрі планується автопробіг, сподіваюся, що він відбудеться… Ми виходимо за хлопців, які боролися за нас, а ми боремося за них. І треба виставляти на широкий загал болючі питання, щоб люди розуміли, що війна продовжується й може торкнутися кожного…
Пані Надія брала участь у масштабній Всеукраїнській акції 16 жовтня минулого року. Тоді рідні полонених і зниклих безвісти ходили зі зверненням до Офісу президента. Обстановка була напруженою. В оточенні поліції, військових із автоматами, військової техніки люди з різних куточків України намагалися достукатися до представників вищих ешелонів влади, заявити про свої проблеми. Починалося все на емоціях, з шумом, криками відчаю… Тоді від кожної бригади учасники мирної акції вибрали по одному представнику, зустрічалися з Іриною Верещук, Дмитром Лубінцем, працівниками Координаційних штабів. Озвучили основні проблеми, отримали обіцянки, що пропозиції будуть обов’язково враховані.
Як каже Надія Ралко, така цілеспрямована робота рідних, які займають активну позицію, діяльність громадських організацій дає позитивний результат. В 2024 році змінився алгоритм виплат – тепер це рівномірний розподіл між близькими членами родини. Проблемою до цього часу є те, що 50% грошового забезпечення залишається на рахунках військових частин. Ці виплати нададуть військовому лише після його повернення, а якщо людину визнають загиблою, то вся сума перейде до складу спадщини.
Завдяки багаточисельним зверненням до органів влади, акціям рідні домоглися надання безвісти зниклим захисникам статусу учасника бойових дій і занесення їх до єдиного реєстру в Міністерстві ветеранів, і це великий плюс. Наявність статусу також дає можливість родинам оформити всі належні їм пільги.
– Хочу окремо зупинитися на діяльності Харківської правозахисної групи, – каже Надія Ралко. – Коли їхні представники приїжджали в Суми, я запросила їх у Синівку. Вони не відмовились приїхати, приймали людей із Липової Долини, Берестівки, Полтавщини, надавали юридичну допомогу. За потреби вони надають безкоштовного адвоката, готують документи, представляють інтереси рідних у суді, надають гуманітарну допомогу.
Пані Надія також піднімає питання про різність статусів військовополонених і бійців, зниклих безвісти, неможливість ставити їх «в одну лінію».
– Полонених рано чи пізно обмінюють, до них більш лояльно відносяться, можуть навіть пролікувати. А безвісти зниклий – це просто номер. Останні обміни показали, що безвісти зниклих обмінюють, але це одиничні випадки, – з сумом каже вона.
Триматися разом і не втрачати надії
У наших двох громадах нині безвісти зниклими вважаються кілька десятків військовослужбовців-земляків. Синівська ТГ виплачує невелику матеріальну допомогу їхнім родинам з початку дії відповідної Програми підтримки нарівні з сім’ями загиблих захисників. У Липоводолинській ТГ цю категорію «помітили» лише цьогоріч, і з початку 2025-го запровадили надання грошової допомоги й родинам безвісти зниклих військових. Тож мусимо констатувати, що хоч і є певні позитивні зрушення в питаннях визнання цього статусу, та їх недостатньо. Як зауважувала в редакції мешканка Липової Долини, мама зниклого на фронті сина: «На День матері вручали квіти мамам загиблих земляків. Чекала й я хоч кілька теплих слів підтримки на свою адресу, та так і не дочекалась»…
– На жаль, особисто я не відчуваю, що громаду хвилюють наші проблеми, – каже Надія Ралко. – Немає підтримки ні словом, ні ділом. Тому іншого шляху як об`єднуватися рідним, я не бачу. Якщо будемо кричати і бити в дзвони, гуртуватися – питання будуть вирішуватися, й люди будуть знаходитися. Треба вірити в це… Страшно залишитися наодинці зі своїм горем. Я це пережила. Думала, що світ перевернувся і я жити більше не хочу і не буду. Та треба жити, треба бути сильною, бо коли твоя дитина прийде чи твій чоловік прийде, ти повинна йому будеш допомогти. Чи доведеться віддати тіло землі… І коли хтось мені каже, як я можу так мужньо триматися, відповідаю: «А як по-іншому? Лише так можна боротися за свою дитину». І кожна мати, вважаю, вболіває та переживає. Хоча по-різному буває. Дехто змирився, комусь нічого не треба, не хоче нікуди писати, телефонувати, хтось опустив руки, когось хвилюють виплати… Мене хвилює лише позитивний результат. Руки не опускаю, пишу, їду, і буду їхати, на скільки здоров’я вистачить. Я хочу, щоб Діма був живий. Я віритиму в це до останнього…
