Липова Долина.NEWS Липова Долина 
З часу останнього візиту «Нашого краю» в Столярове минуло п’ять років. Багато чого змінилося за цей період в країні, що не могло не позначитися й на повсякденні цього маленького села. Чим живуть столярівці під час війни, що їх хвилює та про що мріють – в цьому матеріалі.
Від занедбаної зупинки – до сучасного магазину
Зійшовши з автобуса на повороті до Столярового, відразу впала в око зупинка: минулого разу вона прямо сяяла свіжими фарбами та ідеально покошеними узбіччями навколо. Сьогодні околиці зупинки з обох сторін поросли бур’янами. Можливо, службам, в чиїй компетенції підтримання порядку на цій території, варто звернути на це увагу?
Чотири кілометри шляху до села «підлатані» ямковим ремонтом. І в день візиту редакції працювала машина дорожньої служби. В самому Столяровому протягом 2024-2025 років частина вулиці Прогрес, підсипалася щебенем, придбаним за кошти селищного бюджету, інша ж частина дорожнього покриття знаходиться у вкрай незадовільному стані, на що звертали увагу жителі села під час спілкування.
В центрі села чисто й затишно. Біля пам’ятника полеглим воїнам покладено нову плитку. Справжнім оазисом затишку й комфорту став магазин, відкритий місцевим сільгосппідприємством рік тому.
– Ми про такий заклад торгівлі й не мріяли, – кажуть столярівці. – Протягом двох років були зовсім без магазину. Вдячні Івану Олександровичу й Сергію Івановичу Демченкам, які пішли нам назустріч. Тепер можемо купити все, що треба, в своєму селі, й навіть смачної кави випити.
Дійсно, сучасне приміщення з великим вибором продуктів, потужним кавовим апаратом, столиками на вулиці під навісом різко контрастує зі старим магазином, в якому доводилося бувати в попередні візити. Тут працюють Лідія Зоренко і Олена Самілик. Пані Лідія каже, що покупців завжди вистачає, приїжджають навіть із сусідніх Довгої Луки і Ялового Окопу.
Всього в Столяровому зареєстровано 136 мешканців – 77 чоловіків і 59 жінок. Із них дітей до 18 років – 14, людей пенсійного віку – 40. Найстарша мешканка села – Катерина Яківна Турчин, 1936 р.н. На жаль, як і скрізь, тут відчувається демографічна проблема. Так, протягом двох останніх років народилося всього двоє діток, у той час як померло п’ять осіб. У 2020 році в селі нараховувався 161 мешканець…
Вузлик до вузлика — для перемоги
Справжнє життя відчувається у будівлі, де регулярно збираються місцеві волонтери – небайдужі чоловіки й жінки, які вже більше двох років плетуть маскувальні сітки. Самотужки збирають кошти на матеріали й закуповують потрібне, самі в’яжуть, затим передають вироби військовим.
– Я приміщення відмикаю, а небайдужі дружно приходять, – усміхається активіст місцевого волонтерського об’єднання Михайло Засуха. – Ось наші дівчата, ось наш «наймолодший», безвідмовний, активний, небайдужий волонтер – 76-річний пенсіонер Володимир Олександрович Солдатенко.
Михайло Михайлович показує відомість, що висить на стіні. В неї волонтери заносять день і кількість сплетених сіток. Нині в’яжуть 184-й (!) виріб.
Кожну сітку підписують, упаковують, за наявності додають дитячі малюнки й передають військовим-землякам. Сьогодні в Збройних силах України – шестеро столярівців, тож у першу чергу виконують запити їхніх військових підрозділів.
Присутні розповідають, що починали свою волонтерську діяльність ще у 2022-му році. Спочатку виготовляли окопні свічки. Далі на запит липоводолинського «Оберегу» почали в’язати сітки – спочатку з наданих матеріалів. Пізніше почали збирати кошти й самі закупляти основу й тканину. Так налагодили своє виробництво. Мають «кістяк» місцевих, які щосереди або й частіше збираються на спільну справу. Серед присутніх – більшість пенсіонери, є кілька жінок молодшого віку.
– Сімнадцять плюс, – усміхається Тетяна Засуха. – Дивіться, як нас багато. Люди потрошку донатять, хто скільки може: більшу половину коштів дають місцеві, не залишаються осторонь і земляки, які тут народились, а живуть в інших місцях. Вдячні кожному й кожній, хто допомагає. Сітки передаємо на різні гарячі напрямки, останнім часом – багато на Сумський. Хто звертається, тим і даємо. У нас принцип: щоб хоч одна сітка була в запасі, тож коли вироби закінчуються – збираємося частіше.
Дитячі ігри по-столярівськи
Дітвори у селі немало, а в літній період її кількість збільшується вдвічі. Що дивує – місцеві хлопці й дівчата не сидять по хатах у телефонах, а разом придумують цікаве дозвілля.
– Зранку – на рибалку, після обіду – на будівництво, – каже Михайло Засуха. – О пів на п’яту ранку вже на ногах, на ставок. Не завжди риба є, але сам процес… Головне – не в гаджетах.
Що це за будівництво – дітвора веде показувати. І не просто показує, а урочисто відкриває… бліндаж (!). Так-так, справжній бліндаж, який викопали й облаштували практично самотужки.
Після перерізання червоної стрічки спускаємось сходами під землю. Тут – справжня криївка. Про такі сховки вояк ОУН і УПА читала в романах Василя Шкляра: в центральній частині – стіл із лавками, в кутках – ліжко і шафа. Є зона кухні, барна стійка та справжня грубка для обігріву.
– Про бліндаж мені розповідав тато, – каже один із підлітків. – Вони такі будували в дитинстві. Зараз у бліндажах укриваються від ворожого вогню наші військові.
«Які часи, такі й ігри», – зауважує хтось. Дійсно, діти проєктують сучасну непросту українську реальність і на свою поведінку, і на повсякденні заняття. З іншого боку, ці юні столярівці дуже добре розуміють, що таке патріотизм і чому кожен повинен вносити свою часточку в загальну перемогу.
На жаль, немає в маленьких селах сучасних спортивних залів, тренажерів. Тож ці підлітки задовольняються тенісом і більярдом у сільському будинку культури та вигадують собі ось такі розваги, як спільне будівництво криївки чи ігри в м’яча.
Менші ж мають для спільних забав старенький, ще «совєцький» дитячий майданчик. В цьому році місцеві відремонтували його самотужки. Спочатку були спроби селищної ради «реанімувати» те, що залишилось, простим фарбуванням, та потім люди самостійно все переробляли.
– Несерйозно так, – лунали думки. – Це як працівника з благоустрою дають у червні на місяць-два, коли вже поросль вище голови. Так і з площадкою: просили деревину, давали заміри на дощечки… У результаті самі знайшли підходящий матеріал та замінили непридатні й небезпечні для використання дітьми елементи.
– Кожного року пишу запити в селищну раду на новий дитячий майданчик, та позитивного вирішення питання немає, – каже Валерій Гонтар. – Цього літа звернувся до Сергія Івановича Демченка, щоб поставив для наших діток хоч кілька якихось сучасних споруд. Сподіваємося, що він допоможе.
Мріють про мир і про трішки цивілізації
Будь-яка зустріч місцевих жителів із журналістками – це завжди спілкування про проблеми, що хвилюють.
– Найбільша проблема – це наші сусіди-кацапи, а потім все інше, – кажуть місцеві.
У розмові все ж говорять про те, що дошкуляє. Як, наприклад, погана дорога на вулиці Прогрес – практично непрохідна й непроїзна. Хвилює й відсутність якісного інтернету. Не хочуть заходити в Столярове компанії, які пропонують оптоволоконне покриття, а мобільний зв’язок – поганої якості.
– Яким може бути онлайн-навчання, якщо цілий урок то вибиває, то зависає, то немає звуку чи зображення, – жалілися мами школярів. – «Файберлінку» потрібно не менше 30-40 абонентів, а бажаючих всього 20. До війни, по державній програмі, встановлювали якесь обладнання на башті для підсилення сигналу, та толку від нього нріякого.
Комунальний автобус приїжджає в село по п’ятницях. Роками тут не було взагалі ніякого сполучення, тож люди звикли сподіватися на свій чи сусідський автотранспорт. Робота пересувного відділення Укрпошти більш-менш задовольняє. Торгівля налагодилась, електроосвітлення на вулицях є.
Людей похилого віку турбує відсутність медобслуговування в селі. Раніше, до війни, регулярно їздила фельдшерка з Берестівки. Варто було б відродити практику таких візитів, щоб і ліки привезла, і першу допомогу надала. Молодші жінки акцентують увагу на сільському безробітті. Їздити кудись важко, бо і діти вдома, й на дорогу треба викинути пів зарплати.
Клуб, бібліотека і магазин – це ті осередки культурного життя, які ще є в селі. Час від часу проводяться благодійні концерти та збираються кошти на ЗСУ.
– Якось мало звертає керівництво громади на мешканців сіл, – із сумом констатують присутні. – В Липовій Долині – красиві ремонти, бруківка, плитка скрізь. Невже сільські люди не заслуговують хоч на якийсь комфорт? Якщо село «на одшибі», то воно нікому не потрібне, хоч бур`янами хай заросте? Влада каже: та скільки у вас тих людей? Але ж ми теж ЛЮДИ! Хочеться якоїсь цивілізації, десь збиратися, мати змогу пройти по вулиці. Дітки теж хочуть бавитися на сучасних майданчиках.
Закінчували спілкування все ж сподіваннями про те, що війна завершиться, військові повернуться додому, і все в Україні налагодиться, та для цього працювати потрібно всім разом.
– Нині ми не маємо права на втому від війни, адже є військові, переселенці, люди на прифронтових територіях… От їм дійсно важко, тож будемо допомагати своїй країні чим можемо.
