Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Сергій МІНЯЙЛО
Усі питають: «Чому саме він?». Завжди усміхнений, життєрадісний, сильний, розумний… Люблячий свою сім‘ю, надійний друг і товариш. Лідер в усьому. Майстер спорту України зі спортивного туризму, відомий в області легкоатлет і педагог, захисник України від ненависних окупантів, який умів жити і цінував кожну мить свого життя!
Чому саме Саша загинув у тому бою поблизу населеного пункту Олексіївка Донецької області? Чому не втік, не сховався, не поступився своїми позиціями ворогу? Відповідь на це питання уже не дасть ніхто. Але, очевидно, що на таких, як Саша – сильних, мужніх, справедливих, і тримається наша оборона – на воїнах, які не дають ворогу захопити українські землі навіть ціною власного життя.
Коли Саша отримав повістку на війну, його найкращі беївські друзі Сергій Лихолай, Юрій Заговора і Юрій Мороз давно вже воювали. Його стримувала тільки сім‘я – кохана дружина Віта і маленька донечка Настя, яку він безмежно любив. Саша був присутній під час пологів дружини, і так вийшло, що першим, кого побачила Настя у своєму житті, був її батько. Вона відразу помітила його щиру усмішку і посміхнулася у відповідь. З того часу він упадав за нею всією душею: пеленав, возив на візочку, готував їй їжу, водив у дитячий садок і школу. У їхній сім’ї кохання поселилося на довгі роки. Але почалася широкомасштабна війна і Олександр, отримавши повістку, прийняв вольове чоловіче рішення іти захищати свою сім’ю і Вітчизну від ворогів…
Саша Демиденко ставав лідером у будь-якому колективі, куди потрапляв. Мав гарні спортивні дані – у шкільні роки був призером і переможцем багатьох обласних змагань з легкої атлетики. Особливо добре бігав 100-метрівку. До того ж мав високі розумові здібності – у його атестаті про середню освіту були майже тільки відмінні оцінки.
Народився земляк у родині Демиденків у тодішньому хуторі Куплеваха, що знаходиться за 2 км від села Беєве та в своєму складі має тільки одну вулицю Озерну. Усі чоловіки в родині Демиденків вирізняються серед інших твердим і рішучим характером. Представники старшого покоління, мабуть, пам‘ятають двох братів-футболістів Миколу і Петра Демиденків, які виводили беївський футбольний клуб «Янтар» на перші місця в районних чемпіонатах по футболу. Також брали участь і ставали лідерами обласних змагань з цього виду спорту. Удари Петра по воротах суперника були настільки сильними, що мені тоді здавалося, що він проб‘є сітку воріт. Петро Іванович – батько Саші, й свої спортивні дані, мабуть, передав «у спадок» сину.
Мама Саші Ольга Олександрівна у Беєве потрапила випадково. В середині 80-х років вона працювала продавчинею у магазині хутора Гришки Капустинської сільради. Одного разу приїхала в беївський ситроцех по ситро і натрапила на беївських парубків. Петру Івановичу Демиденку дівчина дуже сподобалася, й той зразу запропонував їй свої руку і серце. Вона відповіла взаємністю. Згодом, 18 серпня 1986 року, у їхній родині народився син Саша.
Хлопець жив звичайним сільським життям, допомагав батькам по господарству, багато вчився, любив подорожувати. Однокласники в школі його любили і поважали за добре серце, відвертість і прямоту.
– Саша в школі дуже гарно навчався, був доброзичливою і життєрадісною людиною, світлою надією для своїх рідних, – згадує класна керівниця Катерина Миколаївна Гречана. – Будував плани, радував близьких і друзів…
В середніх класах Беївської загальноосвітньої школи Олександр Демиденко дуже захопився спортивним туризмом, що пізніше став основою його майбутніх професій. Брав участь у всіх шкільних спортивних категорійних походах в Карпатах і Криму, був завжди попереду, відмінно проходив сам і вів за собою команду на туристсько-спортивній смузі перешкод, добре орієнтувався в горах та на незнайомій місцевості. Разом із командою постійно ставав переможцем районних і призером та переможцем обласних туристсько-краєзнавчих зльотів. Завдяки його відмінним навичкам наша команда показала дуже хороші результати на Всеукраїнському туристсько-краєзнавчому зльоті 2003 року.
Після закінчення школи Саша приймає рішення пов‘язати своє життя зі спортивним туризмом і вступає на навчання до Навчально-наукового інституту фізичної культури Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.Макаренка на відповідну спеціальність. Отримує вищу педагогічну освіту, стає інструктором шкільного туризму. Під керівництвом досвідченого педагога і тренера, доцента кафедри туризму і готельно- ресторанного бізнесу Василя Миколайович Зігунова входить до команди Сумської області зі спортивного туризму, бере участь у багатьох змаганнях різного рівня, виконує нормативи кандидата в майстри спорту України з пішохідного туризму.
Після закінчення педагогічного вишу працює інструктором-методистом Комплексної дитячо-юнацької спортивної школи «Колосок» Сумської обласної організації всеукраїнського фізкультурно-спортивного товариства «Колос», ділиться своїми науково-практичними надбаннями з колегами на обласних конференціях і семінарах.
Паралельно з цим Саша захоплюється промисловим альпінізмом, виконує будівельно-монтажні роботи на висотних будівлях, планує відкрити власний бізнес. У 2014 році випадково в магазині зустрів своє кохання – чарівну дівчину Віту, з якою вирішив створити власну сім’ю. Кохання було взаємне, вони одружилися, через рік у них народилася донька Анастасія. Вони втрьох планували створити щасливе сімейне життя… Але його мирні плани порушила війна.
Отримавши повістку, Олександр Демиденко відразу ж звертається до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, обирає там військову спеціальність – оператор безпілотних систем. Його навчальний центр знаходився поблизу міста Житомир. Вчився тут стріляти з різних видів зброї, керувати дронами, надавати першу медичну допомогу пораненим. Тут потрібно переборювати важкі фізичні навантаження, з чим Саша справлявся просто.
А через декілька тижнів, у серпні 2024 року, він потрапляє у саме пекло, на нульові позиції Донецького напрямку під містом Курахове. Там було дуже гаряче. Як розповідає мама Саші Ольга Олександрівна, він мав бути на нульових позиціях тиждень, а потім тиждень відпочивати по хатах населених пунктів, що знаходилися поруч. Але людей не вистачало, і за місяць він відпочивав тільки 4-5 днів із серпня до березня. Решту часу проводив у окопах. З окопів керував дронами, піднімав їх високо в небо, знаходив ворожі цілі, передавав їх координати і направляв на них вогонь нашої артилерії.
Сашу і його бойових побратимів без кінця обстрілювали з усіх видів зброї, під час телефонних дзвінків було постійно чути вибухи ворожих бомб і мін. В одному з телефонних дзвінків Саша сказав дружині, що, напевне він її уже не побачить. Вона просила:
– У тебе є дитина, збережи своє життя!
Він відповів:
– Я буду тут до кінця, скільки буде потрібно.
В тих боях Олександр Демиденко залишився живим. Але наші відступали. І його перевели оператором на дрони-скиди, які кидали міни на ворожих солдат.
– Більше 20 разів точно поцілив, – якось ділився результатами своєї роботи захисник.
– А потім командування наказало знову керувати розвідувальними дронами. Знову направляв артилерію на ворожі цілі й корегував їхній вогонь, – згадує дружина Віта Павлівна.
Згодом Саша перестав виходити на зв‘язок. Через декілька днів у Куплеваху, в двір Ольги Олександрівни прийшли військові й повідомили, що Саша загинув.
– Наша дитина Настя дуже плакала, коли дізналася, що загинув батько. Вона його так чекала, – каже дружина Саші. – Дуже шкода, коли діти плачуть. Їм не допомагають ліки чи інші засоби. Він приходив із роботи і багато часу проводив з нею, вставав ночами, коли донька хворіла, постійно підтримував.
На похороні Саші не було жодного бойового побратима, і як не намагалися мама і дружина з‘ясувати умови його загибелі – все було марно. Усі військові говорили: «Ми його не знаємо». Не залишив і він номерів телефоні тих, з ким були в одних окопах – це не дозволялося.
Загибель Саші Демиденка була важким ударом для його сім’ї, рідних, близьких, однокласників. Його двоюрідна сестра Світлана Демиденко, яка працює в обласному Департаменті науки і освіти, з болем зробила такий запис у соцмережах: «Кажуть, що Бог забирає найкращих. З цим важко посперечатися, бо сьогодні пройшло багато днів, як ти не з нами. Днів тривоги, болю, маленької надії, прощання і спогадів, яким ти був. Ти мав ще жити. Мав чути сміх донечки, обіймати рідних, мав мріяти і радіти життю. Але… цивільне тобі більше не носити. Нехай Господь прийме тебе у Своє Царство, нехай там тобі буде спокійно і тихо. Ти завжди залишишся світлим промінчиком у нашій пам‘яті, Саша».
Матеріал підготовлений за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу завдяки фінансуванню від “Українського Медіа Фонду
