Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Його називають батьком українського бестселера, а кожна нова книга стає подією в літературному житті країни. Василь Шкляр — письменник, який уміє говорити просто про складне й завжди залишається чесним перед собою і читачем. У розмові з кореспонденткою «Нашого краю» він поділився думками про новий роман, написаний на матеріалі Липоводолинщини, про війну, силу слова і те, що тримає українців у найтяжчі часи.
— Пане Василю, як у вас виникла думка написати роман про буремні події, що відбуваються на Сумщині, зокрема в нашому липоводолинському краї?
— Мабуть, сама доля послала мені вашого земляка, Олександра Баклая — чоловіка з виду непримітного, але дуже розумного. Один знайомий якось спитав: «Як тобі таланить, що на тебе виходять такі люди?». А мені завжди таланило — на цікаві документи, події, людей. Цього разу поталанило на такого цікавого чоловіка. Я йому дуже вдячний за все.
Сидів я собі вдома за кавою, а тут — дзвінок. І якийсь чоловік каже: «Це Чугайстер». Я здивувався: який ще Чугайстер? Багато хто мені дзвонить, пише. А він каже: «Хочу вам відкрити одну таємницю, яку знаю тільки я. Приїжджайте». Я питаю: «Яка таємниця, і звідки ви взяли мій телефон?». «Ваш телефон я знайшов у Холодному Яру», — відповідає впевнено, ніби там під кожним дубом лежить моя візитка.
Та все ж я зацікавився, приїхав. Ми зустрілися, поїхали до місця, де завалена печера, в якій, за словами цього чоловіка, зустрічалися Мазепа з Карлом XII. Вийшло так, що спочатку він мене заманив, придумав інтригу. Але те, що він розповів далі, виявилося справжнім скарбом.
Пан Олександр передав мені спогади свого діда Ялисея. Знаєте, мені часто пропонують різні матеріали, та не все мене зачіпає. А тут я побачив достеменну правду — відомості, яких досі ніде не було. Я кілька разів приїздив на Липоводолинщину, багато чого дізнався, занотовував розповіді цього чоловіка, випитував усе. Чугайстер був надзвичайно щирим.
Він із когорти тих дядьків, уже літніх, яких не взяли до ЗСУ через вік чи інші причини. І вони об’єдналися в партизанський загін, про який йде мова в цій книзі. У пана Олександра в 70-х роках ще живим був дід Ялисей Литвиненко — повстанець 20-х років. Він переповідав онукові події, а той записував. У ті часи про це було небезпечно навіть говорити, але Ялисей вирішив зберегти правду хоча б на папері. І Чугайстер ці записи зберіг. Це настільки унікальні оповіді, що я не втримався.
— Звідки назва роману й про що він?
— Спершу я хотів назвати його «Лісова пісня» — через псевдоніми сучасних партизанів-лісовиків, які взяли собі позивні з драми Лесі Українки: Лев, Лукаш, Мавкун… Але потім подумав, що не всі зрозуміють, що це уклін Лесі Українці. Тому обрав назву «Рік шершня». До речі, 2025 рік за язичницьким календарем минає під знаком жалючого шершня. Не треба сприймати його як щось колюче — цей шершень дякує, підтримує. І саме в цей рік цілеспрямована людина може змінити свою долю.
Це дуже глибока, драматична історія про сучасних партизанів і їхніх дідів — повстанців 20-х років. Події розгортаються саме тут, на Липоводолинщині й Роменщині. Книга описує спротив місцевих жителів більшовикам, коли Українська Народна Республіка боролася за незалежність. Паралельно — розповідь про сучасних партизанів, які нині борються з московитами. У сюжет вплітаються й легенди про Бугайський трикутник, Чеберкесів Яр — місця, де відбуваються дивовижні речі.
— Що в цій історії зачепило вас настільки, що захотілося написати цілий роман?
— Повстанська тема червоною ниткою проходить через більшість моїх романів. Але тут — особливий випадок. Про отамана Якова не збереглося абсолютно ніякої інформації в архівах. Тому ці щоденникові записи пана Олександра — безцінні. Я хотів вплести їх у роман, щоб зберегти для нащадків оповіді про ще одного видатного діяча повстанського руху.
— Ви дуже точно відчули дух місця. Як вам вдалося «прочитати» наш край?
— Раніше я думав, що справжній повстанський рух у ХХ столітті був лише на Черкащині чи Київщині, але ніяк не на Слобожанщині. І дуже помилявся. Саме на Сумщині жили по-справжньому вільні люди — сміливі, рішучі, незалежні. Вони були по-доброму злопам’ятні: добро цінували, зло карали десятикратно. І це не вигадки — усе тут було насправді сто років тому. І більшість черкащан, галичан теж в основному раніше вважали Сумщину зросійщеною, потоптаною радянщиною. Але я відчув тут таку глибинну Україну, якої, може, не відчував ніде. Тепер про ваш край прочитають сотні тисяч людей, і я впевнений, що за цією книжкою обов’язково знімуть фільм.
На Сумщині було багато отаманів — Дмитренко, Коваль, Клітка. «Рік шершня» цінний тим, що в ньому виведено образ легендарного отамана Якова. Це був керівник повстанського руху, який мав свою тактику, тримав у страху ворогів, захищав простих людей від свавілля совітів. Бо коли йдеться про мерзоту — не треба чекати, що Бог покарає. Зло мусить бути покаране тут, на землі, щоб усі знали, за що, щоб іншим була наука. Отакі були ті хлопці. І я ними горів, поки писав цю книгу.
— Пане Василю, коли ви писали роман, вам нічого не заважало? Кажуть, Чеберкесів яр — місце особливе, а ви з паном Олександром і там побували…
— Ні, бо, можливо, хтось заходить туди «через вікно», а я зайшов «через браму». Хоча, коли описував перехід повстанців через Чеберкесів яр, коли писав про Чугайстра, я настільки входив у стан героїв, що паморочилася голова, напливали особливі відчуття. Нещодавно мене питали: «До якого рівня вітрів ви дійшли?». Кажу: «До рівня вітру просторів, куди доходили лише герої моєї книги Ничик і Яків».
— Це ваш перший роман, де історія переплітається із сучасністю?
— Трішки цього є в «Заячому костелі». Але в такому ключі, як у «Році шершня», — де діди й прадіди ніби оживають у сучасних хлопцях, де відбувається перевтілення, своєрідна реінкарнація, — це вперше. Я дуже вдячний Олександру Баклаю за відвертість. Це речі, яких не вигадаєш, вони викликають довіру.
— Чи маєте задум нового роману?
— У мене великі перерви між книжками. Я не борзописець. Не хочу черпати з криниці, з якої тільки набрали свіжої води — бо піднімеш мул. Треба трохи відійти.
— Як ви оцінюєте сучасну українську літературу у воєнний час?
— У нас дуже добра література. Слава Богу, ми вибили попсове сміття. Оголилися ніші, з’явилися нові достойні бестселери. Є з чого вибирати читачу. Але, на мою думку, сучасні твори мають більше відображати героїчну боротьбу українців, утверджувати національні цінності. Література має бути інструментом боротьби за незалежність і національну свідомість, а не лише розвагою.
— У ваших історичних романах завжди відчувається нерв сучасності. Як ви його відчуваєте нині?
— Мої романи — це нагадування, що боротьба за волю триває. Українці безкомпромісні у протистоянні агресору, не готові йти на поступки, коли йдеться про незалежність. Боротьба за свободу — вічний процес. Навіть зазнаючи поразок, українці ніколи не здаються. Сучасні захисники — це продовження того духу спротиву, який жив у наших повстанцях сто років тому.
У 20-х роках наші вояки чинили опір московщині — і тепер відбулося перевтілення їхніх душ, реінкарнація. Це одне з моїх найцінніших досягнень. Хочу, щоб люди це відчули: цей зв’язок між поколіннями, між тими, хто завжди боровся з московською нечистю. І навіть якщо в книжці щось здасться неймовірним — знайте, що це правда.
