П’ятдесят один кілометр пам’яті: Артур Грабина пробіг селами громади й зібрав кошти для земляків-захисників

Грудень 2025 року. Морозний сонячний ранок. Дев’ята година одна хвилина. Суха Грунь – невелике селище на мапі Сумщини. Саме звідси стартує Артур Грабина, син загиблого українського Захисника Юрія Грабини. У 2015-му він пішов боронити Україну в зоні АТО та ООС. 25 лютого 2022 року, після повномасштабного вторгнення росії, добровольцем став на захист України. Побратими називали Юрія «Чеченом» і «Термінатором». Не просто так. «Чечен» – бо мав за плечима важкий бойовий досвід і ніколи не панікував. «Термінатор» – за витримку, впертість і вміння йти вперед тоді, коли інші вже падали з ніг. Служив Юрій Грабина механіком-водієм однієї з механізованих частин. Загинув 17 лютого 2024 року під час ворожого мінометного обстрілу, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Терни Краматорського району Донецької області.

Артуру 28. Він біжить 51 кілометр. «Для мене цей марафон – не про рекорди й не про особисту славу. Це шлях пам’яті та підтримки тих, хто зараз на фронті, і хто потребує нашої підтримки та допомоги», – каже молодий чоловік.
Ми теж трішки пробігли з Артуром. Звісно ж, не 51 кілометр, а лише кількасот метрів Липовою Долиною. Поспілкувалися. Зробили фото на згадку.

«Я ще не фінішував»

Зима на Сумщині давно не була такою суворою, як цьогоріч. Того грудневого ранку більшість із липоводолинців, мабуть, мріяли про гарячий чай і теплу ковдру, бо був вихідний. Але у 28-річного Артура Грабини із Сухої Груні – інші плани. Плани, до реалізації яких він серйозно готувався.
«Оскільки зі спортом пов’язане все моє життя, а саме з футболом (хоча через роботу часу на улюблену гру стало обмаль), я вирішив почати бігати – у своє задоволення, з користю для здоров’я та голови. Маючи футбольне минуле, біг ніколи не був мені чужим. Все йшло добре: створював маршрути, плани тренувань і потихеньку рухався до своєї мети, а саме – 51 кілометра», – розказує Артур.
«Це частина мого шляху до великої цілі в кінці року». Ці слова він написав ще в липні 2025-го, після півмарафону, який пробіг у рамках благодійного забігу «Біг Волі». Тоді він жартував, що ледве дійшов до душу, але вже хочеться бігти ще. «22.4 км за 1:56. Без зупинок. Без «швидкої». Без блювоти – вже перемога». Саме тоді він написав і про головне: «Бігти заради чогось більшого легше, ніж просто бігти. Далі буде… Навряд чи легше, але точно – цікавіше. Я ще не фінішував».
І дійсно, як і задумав, він фінішував у грудні 2025 року, коли здійснив свою мрію, – пробіг в пам’ять про батька-Героя 51 кілометр. Зимою, в мороз, засніженим шляхом, попри біль і втому.

Дорога між селами й думками

Ідея марафону в 51 кілометр з’явилася в Артура Грабини восени. «Восени прийшла мені ідея завершити цей рік чимось пам’ятним та знаковим. Але з настанням холодів і великою завантаженістю на роботі останні три місяці часу на біг не було, а іноді, якщо чесно, не було й бажання. Тренування припинилися, але ціль у 51 км залишалась незмінною. Я чітко знав: цю дистанцію я здолаю, чого б це мені не коштувало».

Можна  казати, що рішення молодого чоловіка вже не залежало від його фізичної форми. Воно було його великою внутрішньою потребою. І коли Артур звернувся до редакції газети «Наш край», щоб оголосити про забіг, він зробив це свідомо. «Коли день Х почав наближатися, я вирішив зв’язатися з редакцією газети «Наш край», щоб уже точно нічого не могло завадити здійсненню задуму». І вже після публікації, як сам каже, зрозумів, що шляху назад немає.
Та він і не збирався відступати, хоч «вантаж відповідальності став значно більшим».
«Ось він – ранок неділі, 28 грудня, який почався близько 8:00 з перевірки погоди за вікном та стану доріг. І якою ж була моя радість, коли все виявилось майже ідеальним.
Старт був о 09:01 (після хвилини мовчання, – авт). Я стартував із засніженої вулиці рідного села – з енергією, хвилюванням і повним усвідомленням того, що це буде непростий день».
Перша невелика група односельчан вже чекала Артура на вулиці рідного селища й підтримувала. «Це були перші донати готівкою і перші теплі слова, і, найголовніше, – усвідомлення, що я не сам. Далі я продовжив маршрут кілька кілометрів наодинці з собою, музикою та розумінням того, що це мій шлях», – каже молодий чоловік.
Він біг засніженою дорогою від села до села, зустрічав різних людей. Кожен із яких залишив у його душі свій слід.

У Липовій Долині Артура зустріли журналістки редакції та місцеві жінки. «Ми трохи поспілкувалися, зробили фото, після чого дівчата виявили ініціативу пробігти зі мною хоча б невелику частину маршруту», – говорить. Для нього це було важливо. «Підтримка – це найголовніше в нашому житті, особливо, коли вона йде від незнайомих людей». Далі на вулицях цього селища на нього чекала чергова група підтримки: дорослі з дітьми, які тримали державний прапор, та ще багато небайдужих людей.

Коли тіло втомлюється, та серце тримає

Чим далі, тим було важче, але молодий чоловік і не думав здаватися чи сходити з маршруту. «Добігаючи до Русанівки, я вже почав відчувати справжню втому. Ноги важчали, дихання ставало глибшим, а думки все частіше крутились навколо одного – скільки ще попереду».
І саме тоді сталася зустріч, яку Артур називає однією з найщемливіших. «Я зустрів маленьку дівчинку, яка каталась на санчатах. Вона подивилась на мене і щиро запитала:
– А куди ти біжиш?
Я відповів.
Вона уважно вислухала, а потім серйозно сказала, щоб я був обережний, бо на дорозі слизько.
Ця коротка розмова тривала буквально кілька секунд, але дала більше, ніж кілометри відпочинку».
Втома ніби відійшла на другий план, і він біг далі з чітким розумінням: «Саме заради таких дітей ми повинні триматись, робити збори, підтримувати військових і рухатись вперед, попри все».
У Русанівці, що була наступним селом на маршруті, Артур зустрів чоловіка, який був із його батьком у останні хвилини життя. Коротка розмова, спільне фото – і знову в дорогу.
Дорога до Лучки була слизькою, й дуже вітряною. Та в цьому селі на нього чекало майже 20 людей! Донатили, пригощали гарячим чаєм. Тут же Артур дізнався історію батька чинного військового – його син постраждав від атаки дрона…

Далі цей забіг став уже командним. До Артура доєдналися місцеві чоловіки. Без підготовки, просто в чому були, так і побігли. Віктор Левченко пробіг 3 км, Микола Лиходід – 12, Анатолій Ченчик – цілих 14!

«Сергій Гресь прокладав нам маршрут своїм авто через засніжене поле, – розповідає Артур. – Ми відчували себе як «три мушкетери». За ці 10 кілометрів були і вірші, і пісні, і спогади. Дорога йшла значно легше, хоч вітер у полі збивав із ніг».
Неймовірну енергію підтримки отримав він у селі Побиванка. «Здавалося, що підтримати мене вийшло практично все село. Усі такі люб’язні, милі та справжні, і в такий момент просто не розумієш, за що наш народ заслуговує на ті випробування, які ми зараз переживаємо», – ділиться думками.

А ще там на Артура чекав сюрприз – його мама. Вона приїхала підтримати, можливо, по-материнськи хотіла забрати додому, бачачи, як важко синові. Але Артур твердо знав: попереду фінальний ривок.
Після невеликого відпочинку, розмов, донатів та слів підтримки його шлях проліг далі. Це вже був зворотній шлях. Весь цей шлях його супроводжувало авто, в якому знаходились ті ж самі «мушкетери».
Про те, що відчував цей чоловік, можна тільки здогадуватися з його слів: «Я продовжував рух далі, а думки в голові були про солодкий зефір, як би дивно це не звучало». Сили вже покидали Артура, та «одна з приємних пані дала цукерочку, яка в той момент стала ніби рятівним колом».
Вечоріло дуже швидко.
«Видимість дороги значно погіршилася. У голову лізли різні думки: хотілося і плакати, і сміятися, і кричати. Але я продовжував рухатися, бо був не сам і була мета, від якої не міг відступити», – розказує Артур про свої відчуття.
Він пригадує, коли залишалися останні кілометри, втома ніби відступила.
«Мені здалося, ніби маленькі пташечки підняли мене за плечі і несли вперед. Добігши додому, я зафіксував 50 км рівно».
Попутники на машині поїхали, переконавшись, що Артур у безпеці. Але ж ціль була – 51 кілометр! Чому скільки? Бо саме 51 рік мав би виповнитися його батькові в грудні 2025 року, якби війна не обірвала його життя.
Артур знову вийшов на вулицю, щоб добігти ще кілометр до своєї мети.
«Останній кілометр я долав уже в темряві, дорогами рідного села.
Зайшовши в будинок, я ліг на підлогу і нарешті усвідомив, що все вийшло – я це зробив, ми це зробили. Мама з бабусею злякалися і ледь не плачучи запитували, що сталося. Коли ж зрозуміли, що все добре, глибоко видихнули.
І вже в тиші домівки я відчув спокій і гордість одночасно: за себе, за тих, хто був поруч і підтримував, за всю ту теплу енергію, яку дарували люди на маршруті. Цей забіг став не просто фізичним випробуванням – він показав, що сила єдності, підтримки і віра в мету можуть перенести будь-які труднощі».

Артуру Грабині вдалося зібрати 44671 гривню (і ще трохи додав від себе). Ці кошти він передасть на допомогу землякам у ЗСУ.
Та, напевно, він зібрав набагато більше. Він нагадав нам усім, наскільки важливо бути разом у ці складні часи.