Липова Долина.NEWS Липова Долина 
На Майдані Незалежності в Києві серед тисяч світлин, встановлених на честь полеглих на війні Героїв, є й фото липоводолинця Владислава Карпця. На ньому – молодий, красивий, усміхнений юнак: висококласний пілот дронів із позивним «Ніндзя», чудовий друг, найкращий син, воїн, який віддав своє життя, захищаючи країну від російської агресії. Минуло трохи більше року з дня загибелі земляка. Понад 400 днів болю, важких випробувань та гірких спогадів для рідних, близьких і друзів…
– Після загибелі Влада я постійно на зв`язку з його командирами і побратимами – «Туристом», «Кукумбером», «Студентом», «Пумбою», – каже мама Олена Олексіївна. – Це моя підтримка, мої сили. Через війну не всі можуть приїхати, та в телефонних розмовах, повідомленнях відчуваю, що пам’ять про сина жива. Побратими навіть пісню склали про «Ніндзю», і тепер це в них своєрідний гімн бригади. Всі його поважали, а командир відзначав, що Влад був кращим пілотом дронів за останні десять років. Я йому завжди казала: «З тобою, синку, все буде добре». Не віриться, що його немає…
Як буденне життя змінила війна
Звичайна біографія звичайного хлопця: народився Владислав у Саях, згодом родина переїхала в Липову Долину, де він навчався в місцевій школі. Після 9-и класів вступив до Роменського училища, здобув спеціальності кухаря-кондитера і технолога харчових продуктів. Деякий час працював у Києві, близько п`яти років – у Польщі, Чехії, Литві. Додому юнак повернувся напередодні 25-річчя, щоб відсвяткувати день народження вдома. Аж тут – ковід, тож на деякий час «застряг» в Україні. Пізніше не міг виїхати за кордон через плутанину з документами, аж тут – війна…
– Влад відразу прийняв рішення йти воювати, – пригадує Олена Олексіївна. – Він рвався до війська ще в 2014-му, та тоді його вдалося відмовити. На початку 2022-го у військкоматі йому сказали: «Виповниться 27 років – приходь». 19 грудня у нього був день народження, 25-го числа він був у ТЦК, а 27-го вже їхав до навчального центру в Житомир.
Владислав потрапив у десантно-штурмові війська. Короткострокове навчання – й відразу в зону бойових дій. Юнак дуже радів потраплянню «в штурмовики, а від стрибків із парашутом отримував найбільше задоволення. Деякий час був розвідником, згодом опанував фах оператора дронів. Через кілька місяців Влада призначили командиром зводу. Тоді він приїжджав до Києва на навчання, отримав звання сержанта.
Досвідченого бійця перевели на бойові дрони-«мавіки», на скиди. Влад не любив багато розповідати про свою службу, та іноді ділився з рідними маленькими деталями. Працювати доводилося в різних умовах – з окопів, погребів, відкритої місцевості. Бувало, «пірнав» у землю, рив ями прямо в полі, щоб запустити дрон. Фактично, увесь час служби Владислав був на “нулі”. Він довго не зізнавався про це мамі, казав, що перебуває на безпечній території.
– Спочатку син телефонував двічі на день, – каже співрозмовниця. – Потім попросив: «Давайте контактувати раз на тиждень, як інші побратими зі своїми рідними». Лише через два місяці я випадково дізналася, що це через те, що він постійно ходив на небезпечні завдання на «нуль» і не мав зв’язку…
Рік і три місяці земляк ніс службу без відпусток, бо «не було ким замінити». Тож родина їздила на короткострокові побачення до нього — на Запорізький, Донецький напрямки. За пару годин встигали лише обійняти та передати гостинці. Одного разу спеціально їздили до Києва, щоб побачитися на одному з міських перехресть на десять хвилин. Напередодні загибелі у Влада нарешті мала бути перша довгождана відпустка, до якої хлопець не дожив 3 дні…
Короткі побачення, довгі спогади
Про що говорили мама з сином під час тих кількох годин, що пролітали як одна мить? – Влад ніколи не жалівся, майже нічого не розповідав про умови служби, щоб не засмучувати мене, – каже Олена Олексіївна. – Хоча знаю про один випадок, коли у їхній бліндаж стався приліт, і син дивом вижив. Один побратим загинув, кількох поранило. Влад тоді отримав контузію, і його вивели на відновлення. Але через 10 годин надійшов наказ – повертатися на «нуль». Тоді він написав, що відчуває себе дуже зле. Та відмовитися не міг, казав, що накази не обговорюються. І його командир відзначав, що син без вагань ішов на найнебезпечніші завдання, завжди підтримував побратимів, вселяв віру, казав: “Ми все зробимо, ми переможемо”.
Мама при зустрічах із сином намагалася не плакати. Усміхалась, підбадьорювала, й лише після прощання давала вихід емоціям. Останній раз Олена Олексіївна бачила його перед переведенням на Донецький напрямок.
– Зазвичай у момент розставання син не озирався. Але тоді озирнувся… А ще сказав: “Донецьк — це дорога в один бік”.
Мама відзначає, що за характером Влад із дитинства був упертим і цілеспрямованим, та мав добре серце. Спочатку він мріяв про професію військового, згодом змінив свою думку, казав, що «зброя – це не моє». Любив футбол і книги. В юності захопився кулінарією — знайшов справу для душі, тому й професію обрав відповідну. Добре готував — і в цивільному житті, і на фронті, для побратимів.
Усі, хто знав Влада – однокласники, одногрупники по училищу, згадують його як людину-позитив, “людину-сонечко”. Побратими розповідають про його надзвичайну сміливість і турботу про інших.
– Ми разом служили близько року, – каже Андрій із позивним «Пумба». – На Влада можна було покластися в будь-якій ситуації. Він не боявся нічого, ніколи не включав «задню»: треба – значить треба. А ще заряджав усіх своєю життєрадісністю й оптимізмом.
До кінця з вірою в життя
Як командир, Владислав Карпець робив усе, щоб забезпечити безпеку своїх хлопців. Дуже переживав, коли втрачав підлеглих і побратимів. Одного разу «отримав по шапці» від командування, бо без дозволу, у власні вихідні, вирушив до госпіталю провідати «своїх». За словами мами, син завжди казав, що буде робити все можливе, щоб допомагати їм у майбутньому.
– За кілька місяців до загибелі Влад загорівся ідеєю – «хочу машину», – пригадує Олена Олексіївна. – Зупинив свій вибір на пікапі, що найбільше підходить для використання на фронті. В середині березня 2024-го йому доставили автомобіль на «нуль». Два рази син встиг виїхати ним на завдання, був дуже щасливий. Пікап треба було трохи підладнати, й він попросив мене скинути гроші за ремонт. Саме 2 квітня ввечері, напередодні його загибелі, мою картку заблокувало. Зателефонувала Владу, сказала, що зранку сходжу в банк і перекину кошти. То була наша остання розмова. Пам`ятаю його слова: «Мам, не вірю, що мені так повезло. Машина є, з дівчиною познайомився, у відпустку їду». Вранці відправила йому смайлик, а він не переглядає. Зразу не хвилювалась, бо бувало, що по кілька діб не виходив на зв’язок. Вирішила справи в банку, відправила йому квитанцію… Повернулась додому, а син Женя каже: «Дзвонив побратим, наш Влад загинув…». Спочатку не могла в це повірити. Та через кілька днів прийшли представники військкомату зі страшним підтвердженням. Потім хлопці з його підрозділу телефоном розповіли подробиці загибелі…
Побратими відзначають, що «Ніндзя» завжди у будь-якій справі йшов першим і ніщо його не зачіпало, виходив неушкодженим із найнебезпечніших ситуацій. На жаль, той квітневий день, коли дрон відстежив Влада й скинув вибухівку, був у його житті останнім…
Біль, якому бракує спільного голосу
На жаль, у Липоводолинській громаді поки що немає громадської організації чи активістів, які б гуртували родини загиблих, спільно піднімали актуальні питання перед владою і суспільством.
– Інколи спілкуюся з роменчанами, з якими маємо одне горе, – ділиться наболілим Олена Олексіївна. – У них якось все організованіше: зібралися, вирішили, які вази для Алеї пам`яті встановити, які прапорці купити тощо. Я знайома з кількома липоводолинками, які втратили рідних на війні, й більшість висловлює думку, що потрібна спільнота матерів і дружин, яка б об’єднувала нас. Прикро, що на заходи нас майже ніколи не збирають. День матері, День незалежності, День вшанування пам`яті полеглих – все мимо нас… І про зовнішній вигляд Алеї пам`яті ніхто не питав нашу думку. Хотілося б, щоб портрет стояв окремо, щоб біля нього був шматочок землі, де можна було посадити живі квіти, щоб поряд було де присісти… Фактично, рідні залишені один на один зі своїм горем.
Посмертно Владислав Карпець отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. За життя найдорожчою нагородою він вважав для себе не численні грамоти, а відзнаку командира – нагородний ніж «Коїн 46-ї окремої аеромобільної бригади». Тепер родина береже як пам’ять про сина цей ніж, орден, його форму, планшет, телефони, компас, бінокль, «кікімору» і нашоломник…
– Дуже важливо, щоб загиблих військових не забували, щоб зберігали світлу пам’ять про них, – каже Олена Олексіївна. – Не лише рідні, а й ті, хто завдяки полеглим живе під мирним небом.
Матеріал підготовлений за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу завдяки фінансуванню від “Українського Медіа Фонду
