Ювілей краєзнавця: Петро Яковенко і його місія збереження історії Липоводолинщини

Підставчанин Петро Васильович Яковенко – добрий друг нашої редакції. Його краєзнавчі розвідки з історії населених пунктів колишнього Липоводолинського району періодично друкуються на сторінках газети «Наш край». Підготувати такі матеріали – це титанічна інтелектуальна праця. Якби звести докупи ці окремі статті – вийшла б детальна, фундаментальна книга з історії Липоводолинщини. Сьогодні Петро Васильович відзначає свій ювілейний день народження.

Підставки – мала Батьківщина Петра Яковенка. Тут він закінчив вісім класів, а в 1972 році – Синівську десятирічку. Маючи з дитинства любов до історичної науки, володіючи великим обсягом знань із історії рідного села, юнак чітко знав, який фах обере в майбутньому.

Та з першого разу вступити до вишу не вдалося. Тож спочатку довелося попрацювати в рідному колгоспі фуражиром, трактористом, кіномеханіком. Далі була служба в армії, яку Петро Яковенко проходив у прикордонних військах на Буковині.

Після демобілізації чоловік вступив на історичний факультет Чернівецького університету, який успішно закінчив у 1981 році. Трудовий шлях розпочинав у селі Біївці Лубенського району, за державним направленням. Та через рік земляка викликали до військкомату й повідомили, що він потрібен у армії. Тож деякий час як офіцер прослужив у одній із військових частин. Він міг побудувати кар`єру військового, та душа линула в рідні краї.

За першої можливості, в 1984 році, Петро Яковенко звільнився й повернувся в Підставки. Спочатку влаштувався вчителем в місцеву школу, вже через рік став директором. Паралельно працював над створенням сільського краєзнавчого музею, що відкрив свої двері для відвідувачів 9 травня 1985 року.

Через сімейні обставини родина Яковенків переїжджає до міста Волноваха Донецької області. Саме в цей час стається аварія на Чорнобильській АЕС. Три місяці провів Петро Васильович у страшній зоні, працюючи на даху електростанції, що була однією з найнебезпечніших ділянок.

У 1988 році наш земляк разом із дружиною Тетяною Тимофіївною переїжджає до Горлівки. Тут у подружжя з`являється син Дмитро. У той час Петро Яковенко працює спочатку педагогом, згодом – методистом у Центрі туризму і краєзнавства, паралельно створює Горлівський музей освіти.

– Скільки гірських стежин було пройдено мною з дітьми в Карпатах… Один день запам`ятався на все життя, коли 27 вересня 2005 року я здійснив сходження на Говерлу. Відчуття, що неможливо передати словами¸ – розповідав краєзнавець в одному зі своїх інтерв’ю кілька років тому. 

Петро Васильович стояв біля витоків Українського реєстрового козацтва на Донбасі. Він невтомно писав історичні книги та збирав предмети давнини – монети, значки, поштівки, старовинні документи. Так було до 2014 року, коли на Донеччині розгорівся конфлікт, що дуже швидко переріс у війну.

На той час людина з проукраїнською позицією не могла там відчувати себе безпечно, через ріст проросійських настроїв. У липні 2014-го, коли на вулицях Горлівки з’явились ворожі танки, подружжя Яковенків мусило покинути рідне місто. Спочатку сподівались, що ненадовго, що «перебудуть» у Підставках літо й повернуться додому. Та не судилося…

– У вересні того року ще їздив на кілька днів до Горлівки. України вже там не було. Втрачена територія… Цей конфлікт років на двадцять. Залишили в Горлівці все – благоустроєне житло, друзів, улюблені роботи, захоплення. Повертатися туди не збираємося, – казав земляк у 2016 році. Як бачимо, його найгірші передбачення справдилися…

Нелегко було звикати родині до сільського життя. Та поступово налагодили побут, облаштували житло. Коли пару років тому журналістка редакції була в Павла Васильовича в гостях, не могла не захоплюватися розмаїттям квітів навколо охайного будинку, численними «нетиповими» для нашої місцевості плодовими деревами й кущами. У подружжя росте все!

Єдине, чого дуже не вистачає Павлу Яковенку всі ці роки – спілкування з однодумцями.

– Поряд із Горлівкою був Донецьк. Сів на автобус – і через годину вже в обласному центрі. В цьому плані в селі я трішки обмежений, немає можливості розвивати свої хобі. Жалкую за втраченою колекцією Музею освіти Донбасу, де зараз ті експонати – одному Богу відомо, – казав краєзнавець у одній із розмов.

Вже більше 10 років мешкає родина Яковенків у Підставках. За цей час давно звикли до нового місця проживання, стали активними членами місцевої спільноти. До повномасштабного вторгнення без Петра Васильовича не обходився жоден сільський захід – Дні села, зібрання місцевого козацького осередку, зустрічі випускників. Він створив Герб і Прапор Підставок, написав не одну книгу про рідне село.

Петро Яковенко має сталі, міцні зв’язки із закладами культури, зокрема з Липоводолинською бібліотекою ім. Л.Новиченка та Гадяцьким історико-краєзнавчим музеєм. За найменшої можливості він вирушає до архівів у Сумах, Полтаві, Києві, щоб віднайти якийсь цікавий момент із історії Липоводолинщини чи здивувати неймовірними доказами, що спростовують загальновідомі факти з шкільних підручників.

Ми завжди раді зустрічати Петра Васильовича в редакції «Нашого краю»: оптиміст по життю, з незмінною посмішкою на обличчі він завжди підбадьорить, розвеселить, «підкине» чергову ідею для журналістського матеріалу чи принесе нову статтю.

Багато років тому земляк поставив перед собою амбітну мету – зберегти для нащадків історію Липоводолинщини. Він власноруч зібрав унікальний масив матеріалів, які з легкістю стануть основою для книги. На жаль, десятки років краєзнавчих досліджень Петра Яковенка все ще залишаються в його рукописах та на шпальтах нашої газети, бо жоден представник влади так і не зацікавився ідеєю видати історію нашого краю.

Нещодавно краєзнавець власним коштом  надрукував фотокнигу «Світлини історії села Підставки (1890–2025)». Це справжня енциклопедія сільського життя у фото.

— Це лише початок історії в світлинах, — каже Петро Васильович. — Далі буде ще…

Шановний Петре Васильовичу! Щиро вітаємо Вас із ювілейним днем народження! Цінуємо ваш розум і нашу співпрацю. Зичимо натхнення ще не на один десяток краєзнавчих робіт. Здоров’я Вам і довголіття, натхнення на творчу працю на благо Липоводолинщини!

З повагою – колектив редакції газети «Наш край»