Липова Долина.NEWS Липова Долина 
У кожної історії є свої дати й свої люди. Саме так пише Микола Клюс у книзі «Футбольні історії Липоводолинщини».
Для самого Миколи Клюса теж така дата є. 10 грудня 1985 року. Рівно 40 років тому він приїхав у Липову Долину, щоб займатися спортом. І залишився тут.
Як каже сам герой нашої публікації, футболом усе почалося, і футболом не закінчилося. А потім ще 22 роки, 11 місяців і 9 днів начальником відділу у справах молоді та спорту теж багато займався футболом. Хоч і було тоді багато різних видів спорту.
Дійсно, скільки різних турнірів тоді проводилося, змагань. Пригадуємо з ним і спартакіаду «Малятко», яка щороку збирала в Липовій Долині вихованців дитсадків й була дуже масовою, спортивний захід «Тато, мама, я – спортивна сім’я!». А ще – спартакіаду юнаків допризовного віку, ігри ветеранів. З часом все згадане стало історією…
Микола Клюс розповів редакції «Нашого краю» про свій 40-річний внесок у розвиток спорту та пригадав, що тоді охоплювали всі вікові категорії липоводолинців.
Він детально описав свій шлях та успіхи місцевих команд, особливо щемно – про «Ротаксьонок», який давав юним вихованцям не лише тренування, але й оздоровлення та повноцінне дитинство.
П’ять років Микола Клюс працює за межами Сумської області. Два роки і два місяці за контрактом, який йому пропонують продовжити з наступного року. Під його керівництвом 4 команди. Як розказує, гравці мають різний рівень майстерності, різний вік. Тренує. Вчить. Передає досвід. І вже й там говорять: «Усіх любителів футбола тренерує Клюс Микола!»
Згадуючи минуле, Микола Клюс висловлював глибоке обурення сучасним станом цього виду спорту, критикуючи керівництво громади за ігнорування потреб футболу. Він підкреслює необхідність відновлення розвитку футболу, який історично об’єднував усю Липоводолинщину.
Ми не просто грали в футбол, ми писали історію
– Розкажіть, як ви потрапили в Липову Долину? З чого все починалося? – поцікавилася в Миколи Миколайовича під час одного з його візитів до редакції.
Як розповів наш гість, все почалося з листа. Звичайного, паперового, бо не було тоді ані мобільних, ані повідомлень у месенджерах. Саме тоді все й зійшлося. Каже, на той час у його житті настала точка, коли треба було обирати: залишатися чи повертатися. Футбол чи все інше. Він і приїхав. Спочатку жив на квартирі, навчав дітей у ДЮСШ, там працював п’ять років. Було на той час чотири групи. Паралельно тренував команду радгоспу «Липоводолинський». Пригадує, футбол тоді був справою загальною.
– У далекому 1983-му році я вже як років вісім жив у Криму й грав за місцеві команди. Потрапив туди після служби в армії. Одного разу після отриманої серйозної травми саме був із гіпсом вдома, аж тут лист із Липової Долини. Читаю. Пише нині покійний Іван Григорович Бобко, який тоді був начальником відділу освіти. Він запрошує мене працювати в Липову Долину. Це був як знак якийсь, бо саме так складалися життєві обставини, що треба було вибирати між футболом і особистим. Тоді я вибрав футбол і подумав: чому б саме зараз не повернутися додому? Тим більше він запропонував роботу й сказав, що зі мною хоче зустрітися сам перший секретар райкому партії Василь Олексійович Яременко. А це – багато значило! Секретарем райкому партії був Олександр Петрович Сліпко, який і мав стати моїм безпосереднім начальником.
Так я й опинився в Липовій Долині. Чи не найперше завдання, яке мені поставили тоді – створення футбольної команди. Футболісти в Липовій Долині були, але грали вони за різні команди. Хто – за Русанівку, хто – за Лучку, а в Липовій Долині якось так склалося: стадіон у селищі є, а команди немає.
До речі, мова про стадіон за пожежною частиною. Його урочисто відкривали саме 40 років тому, в травні. Приурочили подію до 40-річчя Перемоги.
Перший великий результат настав у 1987 році. Тоді команда від радгоспу «Липоводолинський» – наша команда «Нива» (Липова Долина) – отримала свій перший успіх. Вона стала чемпіоном Сумщини серед колективів фізкультури сільського товариства «Колос». Це був дуже великий успіх.
До речі, пригадує Микола Клюс, на той час так склалося, що футбол став дійсно домінуючим видом спорту: жодна територія сільських рад не залишалася осторонь участі команд у чемпіонаті району з футболу. У ті роки серйозно грали команди: «Метеор» із Московського, «Хорол» із Лучки, і «Вікторія» із Семенівки, байрацький «Ураган».
– До речі, семенівці були унікальною командою. За роки ігор в чемпіонаті «Вікторія» була сім разів чемпіоном району. Шість разів вигравала «Кубок Липоводолинщини». Також команда грала один сезон в чемпіонаті Сумщини серед когорти сільських команд. Воно ж, бачите, ще з тих часів у кожному селі була футбольна команда. У кожному, не так, як зараз, – пригадує Микола Клюс.
Грали не тільки дорослі, активно розвивався дитячий футбол. У Липодолинському районі працювала Федерація футболу. Були й зустрічі, й обговорення, і тісна співпраця із спортивним товариством «Колос», яке багато років очолював Сергій Олексійович Шевцов, якого вже немає серед живих.
Ми все завжди робили разом, бо федерація була сильною. Тоді на федерації вирішили: а давайте, щоб і діти грали, і не просто грали, а на високому рівні. Навіть більше, з’явилася система: до виходу дорослих команд на поле, спочатку грали діти.
От приїжджає команда, як приклад, із Панасівки, грає в колишньому Калінінському. Зразу діти зіграли, а тоді вже основні склади.
…Дуже багато було зроблено для того, щоб і справді у нас був цей футбол. Тоді й керівники при владі, й голови колгоспів не просто йшли назустріч, вони дуже допомагали місцевим командам. І правильно ви кажете, що не було жодного села, жодного, щоб там не було футбольної команди. Були випадки, коли певний час вона була, потім зникала, але відроджувалася знову… Вся ця історія зібрана в книзі «Футбольні історії Липодолинщини».
– Шкода, що зараз, я б сказала, цю історію ніхто не пише. Футбол він ніби десь і є, але якось тихо, непомітно…
– Раніше ми не просто ганяли м’яча. Ми дійсно писали історію, – згадує Микола Клюс. – Футбол жив реально, на полі, у пилюці, на морозі й під дощем.
Одна з головних перемог, якою він пишається й сьогодні, це згаданий 1987-й рік, коли «Нива» стала чемпіоном Сумської області серед сільських команд. У 2004 році команда «Ротаксьонок» стала чемпіоном Сумщини серед команд другої групи. Географія матчів, каже Микола Клюс, теж була неймовірною.
– Наші футбольні команди грали з ветеранами київського “Динамо”, іноземними колективами з Болгарії, Польщі, росії, Білорусі, Азербайджану та збірною студентів африканських країн. Розквіт футболу підростаючого покоління припав на час, коли ГО «Дитячо-юнацький футбольний союз Липоводолинського району» очолював І.І.Сало. Для наших хлопців це був цілий світ, – каже Микола Клюс. – Це були справжні ігри. Команда «Альянс» із Байрака пройшла шлях, який не кожне місто проходить, – від чемпіонів району до Першої ліги чемпіонату України. Це дуже серйозна історія.
Коли я був начальником відділу у справах молоді та спорту тоді ще райдержадміністрації, можна сказати, що в мене були хороші можливості працювати й розвивати різні напрямки в спорті, який у нас культивувався. Але ж, серце, як і душа, віддані футболу, так куди ж ти дінешся від нього. Саме коли працював у ДЮСШ, створили “Ротаксьонок” – команду, до складу якої увійшли вихованці дитсадка. Діти грали у футбол із шестирічного віку.
«Ротаксьонок», який виховав людей
– І не просто грали. Можна сміливо сказати, що ця команда принесла в спортивне життя району щось більше, ніж просто результати в протоколах. Вона принесла яскраві фарби й емоції і дружбу. «Ротаксьонок» показав, як футбол може згуртовувати не тільки гравців, а й родини. Батьки жили цими іграми разом із дітьми, вболівали, разом відпочивали… Аналогів, думаю, такій команді було небагато. А кубків – аж сорок дев’ять!
– «Ротаксьонок» – це взагалі окрема історія, – говорить Микола Клюс. – Діти приходили з шести років і залишалися до випускного класу. А потім саме з них складалася збірна району. Ми не «відбирали», ми придивлялися. Ось зіграли з Русанівкою – бачу, Ігор Скляр грає не по роках. Звертаю увагу. Грали з Капустинцями, Беєвим – там теж є характер. Так і формувалася команда. Не з прізвищ, а із людей.
“Найбільше наше досягнення не в кубках, а в тому, що діти виросли людьми”, – ці слова він повторює не раз. Каже, що нині колишні вихованці телефонують, пишуть, пропонують допомогу. Хтось десь за кордоном, хтось у війську, хтось уже сам виховує дітей. Але пам’ятають. Питають про здоров’я. І для нього це – найвища нагорода.
– Те, що було з «Ротаксьонком», трималося не на наказах, а на довірі, – згадує він. – Моєму бажанні, батьківській підтримці й допомозі друзів футболу. Я шукав гроші, шукав меценатів, шукав тих, хто просто міг допомогти автобусом чи формою. Були й такі, що казали: «Допоможемо, але не пишіть про нас». І ми не писали. Бо важливіше було інше – щоб діти грали.
І це справді був не тільки футбол. Були поїздки, екскурсії, походи, море, гори. Це було життя. Команда їздила в Гомель, росію, були неодноразово в Криму. А для дитини з Липової Долини Крим – це не просто географія. Це море вперше. Це гори. Це інші люди. Інше повітря. Іноді, каже Микола Клюс, везли до 80-ти дітей за один виїзд.
А історій у них було – хоч книгу пиши.
– Якось зупиняє нас ДАІ, бо, каже, – машина дуже затонована. А то ж не тонування: у легковій машині – дванадцять дітей, відеооператор Стас Савчук і я – і простору у вікна не видно було. Автобус поламався, а матч ніхто не відміняв. Виходжу з документами… А вони, як горобчики, дивляться. Мовляв, може, відпустять. Усім років по дев’ять. Махнув рукою… Видно, футбол любив той представник ДАІ.
Розповідає Микола Клюс і про тих, хто був поруч у найважчі моменти.
– Часто згадую Івана Івановича Сала, який очолював дитячо-юнацький футбольний союз. Я йому все життя дуже вдячний. Як і Станіславу Савчуку, який фотографував, знімав, їздив з нами по турнірах. Без таких людей не було б і команди.
– Для мене вони всі й зараз діти. – додає. – І всі вони пам’ятають своє футбольне дитинство. Ну хіба ж це не головний результат?
Футбол у нас не просто занепадає. Його свідомо задавлюють
– Знаю, ви й зараз, працюючи далеко від Липової Долини, вболіваєте за збереження футболу в громаді…
– Та скажімо так: футбол Липоводолинщини залишається в моєму серці й душі. Не тільки вболіваю. Інколи, хай і на дуже короткий час, виходжу на заміну в іграх у команді ветеранів вікової категорії «45+» – «Липоводолинці». Розумію, що бажання уже перевищує фізичні можливості. Та й як мені не вболівати, якщо футбол у громаді не просто занепадає, його вбивають мовчки і без пояснень, – обурюється Микола Миколайович. – Один із найпростіших, але водночас найболючіших прикладів – із забезпеченням команд формою.
Гроші на форму для відділення вільної боротьби і на форму футболістам затвердили в один і той самий день. От просто в один день. Борцям форму купили сім місяців назад. А футболісти та їхній тренер і досі чекають. Про це на нараді, яка проводилася 13 жовтня в селищній раді, розказав тренер ДЮСШ Микола Лиходід. Тож у мене питання просте: це що, не діти однієї громади? Я не проти жодного виду спорту, але не може бути, щоб одному все, а іншому нічого.
Наступне. Відремонтували стадіон на Загорянці. Ворота футбольні зняли і не поставили, і не поставлять уже! Спортивний зал ліцею відремонтовано, а ворота для гри у футзал не поставили. Ну, це ж неправильно! Діти ж хочуть грати у футзал. Ось і сьогодні була нарада в селищній раді. Найменша вікова група має аж 30 дітей!.. А в нас виходить, що замість спортзалу вийшов музей: красивий, чистий, але такий, де не грають.
Останні шість-сім років, якби не фінансова підтримка футболу дирекції ТОВ «Альянс», в Липоводолинській територіальній громаді футбол зовсім би «скрутився».
Стадіон «Рижівка» «убитий» байдужим ставленням до нього перш за все голови територіальної громади.
Микола Клюс каже, що керівництво громади ніби обіцяє підтримку, а по факту команд вже немає. Фактично тримається тільки «Агро-Долина», бо її підтримує фермер Євгеній Рогіз. Якби не він, то і цієї команди б не було. Їм навіть стадіон не дали нормально. Сказали щось типу: хочете грайте, хочете ні, косіть чи не косіть, то вже ваші проблеми. В результаті команда змушена їздити в Калінінське, бо там простіше, там хоча б фермер допоміг і поле скосили…
Є в нас і команда “Ветеран”, з гравцями віку “35+”, якою опікується Сергій Гресь; і згадані “Липоводолинці”, вік гравців “45+” та “Агро-Долина”. Ці колективи, на жаль, – самі по собі. Дитячий футбол – під патронатом ДЮСШ.
– Не можна знищувати футбол, прикриваючись «ремонтами» і «оптимізаціями», колись же були програми розвитку спорту, все це існувало, – каже Микола Клюс. – Почали говорити, що у селах нема кому грати, а діти що, не люди? Тим паче, що є ж футзал, мініфутбол. Можна ж зробити, якщо захотіти.
– А що ви зробили б, якби від вас сьогодні залежала доля футболу, – цікавлюся.
– Щонайперше, побудував би хоча б невеликий футбольний майданчик 20 на 40 метрів зі штучним покриттям. Відновив би ігри в спортзалі. Потрібна програма розвитку футболу й Федерація футболу громади.
Окремо Микола Клюс говорить про Івана та Сергія Демченків. Про велику подяку їм, адже без підтримки таких людей, як родина Демченків, футбол у Липоводолинській громаді давно вже зник би.
– Бо вони нічого не були зобов’язані робити, а зробили. Команда «Альянс» пройшла шлях від районних ігор до першої ліги України. Вони збудували базу в селі Байрак, яка й зараз служить усім. Не закрили. Не обгородили. Пускають команди з усієї області. Керівництво «Альянсу» заслуговує великої поваги. А ще – знаю точно – такої можливості в підтримці й розвитку футболу, як дав «Альянс», НЕ буде ще років 250!
Футбол не помирає сам по собі. Його вбивають. Рішеннями. Бездіяльністю. Ставленням. І це – найстрашніше. А зараз, чесно скажу, для мене те, що робиться з футболом у Липовій Долині, це вже не вісім чудес світу, а дев’яте. Бо логіки в цьому немає ніякої. Ну ж знайдіть хоч один аргумент, чому футбол має бути в такому стані, в якому він є зараз. Хоч один…
– Без перебільшень, ви все життя в спорті. Тобто, можете сказати, що ви все умієте в цій галузі?
– По організаційних питаннях, здається, що ТАК! Але, щоб це робилося з однодумцями! Все ж таки, організація безлічі змагань, турнірів, заходів… Серед них і форум футболістів «Кубок з. м. с. Олега Блохіна», який з одинадцяти разів сім був Міжнародним.
А от у спорті… Знаю точно, що не зроблю гімнастичний «шпагат», тим більше, коли до цього залу, де знаходився б, заходили б молоді дівчата. Та й м’язи у мене не такі, щоб демонструвати їх через фото в соцмережах. Та це, як на мене, на відміну від декого, не зовсім і важливо.
Про хутір, що живе у віршах
Проте багато хто з нас знає Миколу Миколайовича не тільки як тренера, багаторічного ентузіаста та організатора футболу на Липоводолинщині, а й як людину з поетичною душею. Думки й спогади Миколи Клюса часто непомітно переходять у вірші. Так, наче він їх не спеціально пише, а просто не може не писати.
Дитинство і юність, каже, пройшли «у навіки рідному хуторі Карпці, найкрасивішого якого в світі більше немає». Про це місце він видав окрему поетичну збірку «Я родом з хутора Карпці».
– Рядки самі приходять у голову. Тоді вже не важко взяти й виписати їх на папір, – каже він.
У збірці 31 вірш, з яких 15 – присвячені рідному хутору. Три вірша є піснями, які розміщено в соціальних мережах.
– Колись там було 74 двори. А зараз залишилося лише три будинки. І живе всього семеро людей. Болить… дуже болить. Бо туди вже не поїдуть ні мої сини, ні тим більше мої онуки. А навіщо їм туди?..
І з усмішкою згадує, як кажуть йому прямо: «Чого ти туди їдеш? В бур’яни… В реп’яхи…»
– Відповідаю: це просто не пояснити. Це або є в людині, або нема, – каже він задумливо.
Історію Карпців він намагається зберегти не лише в поезії. Старший брат Миколи Клюса написав окрему книгу «Мої Карпці», де описав кожен двір, кожну родину, фактично відтворив життя всього хутора.
– Ось так і пишемо, щоб не пропало, – каже він просто.А ще тут п’ять разів проводився “Кубок хутора Карпці”. Його особливість у тому, що кожна з чотирьох команд складалася з родових прізвищ. А саме: Валюх, Карпець, Клюс і, щоб не образить “безробітних”, четверта -“Команда різних прізвищ хутора Карпці”.
Такою була наша розмова з людиною, яка десятиліттями працювала над розвитком футболу в районі, над залучення до цього наймасовішого виду спорту дітей. А тепер емоційно роздумує, чому ж так сталося з футболом на Липоводолинщині.
Здається, у будь-якій роботі ця людина не вміє працювати «аби як», а, як розказує, завжди аналізує, «розбирає по кісточках» кожну подію: і з поворотами, і з розворотами».
– Якось один зі знайомих сказав мені: «Я ніколи не повірю, що ви не були журналістом», – ділиться Микола Клюс. – А я кажу йому: та я життям клянусь, якби не футбол, я б за інші теми й не взявся. Але от коли знаю, що на 18-й хвилині був камбек, півзахисник зіграв, як Марадона в кращі роки, а захисник віддав дурну передачу, отут я можу писати годинами. Я скільки себе й пам’ятаю, про кожен турнір, про кожен матч писав у газету. Постійно. Бо ж це теж історія. Чому її хтось має викинути?
У 2016 році Микола Клюс видав «Футбольні історії Липоводолинщини» – документально-художнє видання про історію розвитку футболу в нашому краї.
– Ця книга перша не лише про футбол, – каже Микола Миколайович, – вона відображає спортивне життя Липоводолинщини, знайомить із футбольними осередками, що раніше були в кожному селі, розказує про цікаві події й матчі, містить правдиві результати підсумкових турнірних таблиць. Днями зателефонувала до мене одна людина з Липоводолинщини. Її пропозиція більш ніж заманлива: зібрати матеріал як продовження книги. Робоча назва новинки – «Незабутні історії футболу колишньої Липоводолинщини». А причина цьому знаєте яка? При цьому керівництві футбол відійде на таку позицію, що матиме назву БЕЗПОВОРОТНІСТЬ! А саме: нікому буде повідати про ті події, що пережило покоління футболістів, які відходять!
– Миколо Миколайовичу, окрім відродження футболу на Липоводолинщині, яке у вас є найбільше бажання на сьогодні?
– Щоб закінчилася ця проклята війна, а люди на усій планеті воювали лише в матчах футбольних!!! Щоб усі порозумілися на планеті Земля! А ще хочу подякувати тим людям, хто був зі мною в моїй професійній діяльності при керуванні аж восьми голів райдержадміністрацій, а ще більша вдячність тим, хто залишається й донині, розділяючи погляди на покращення галузі, якій віддано достатньо багато років.
