Липова Долина.NEWS Липова Долина 
Багато хто з липоводолинців добре знає Женю Самілика. Цей юнак у шкільні роки часто виступав на сцені з гумористичними номерами, а в колах місцевих прихильників гри в шахи вважався досвідченим гросмейстером. Це все було до повномасштабної війни…
У 2023-2025 роках доброволець Євген Самілик із позивним «Гуморист» захищав українські рубежі на найгарячіших напрямках фронту. Нині Женя проходить складний процес реабілітації після важкого поранення на Харківщині. «Наш край» поспілкувався з захисником під час його перебування в Липовій Долині.
– Євгене, розкажіть, як для вас почалася повномасштабна війна…
– Початок повномасштабного вторгнення я зустрів у Липовій Долині. Вранці подзвонив брат, повідомив страшну новину. Поїхав на заправку, постояв у черзі, заправив машину… В перші дні війни ніхто толком не розумів, що відбувається. Тоді ще не підлягав мобілізації, про військову службу не думав. Через півроку поїхав у Суми, деякий період жив там, згодом переїхав до Києва.
– За освітою ви – інженер-теплоенергетик, за професією – тренер-викладач шахів. При цьому добровільно вступили до лав Збройних сил України…
– У 2023 році мені виповнювалося 27 років. Напередодні цієї дати внутрішньо прийняв для себе рішення не ухилятися від служби. На наступний день після дня народження вже був у центрі допідготовки для цивільних при одній із бойових бригад. Тобто свідомо готувався до служби, свідомо вибирав і рід військ. Мобілізувався з Святошинського РТЦК, і вже як військовослужбовець 4 місяці проходив базову військову підготовку у Львівській області. Це дуже сильно допомогло: і морально підготувався, і фізично, і багато чому навчився.
Сьогодні, коли чую, як люди на четвертий рік війни кажуть «Ой, мене запихнули в бусик, відвезли на полігон, нічого не навчили, я не готовий…», у мене завжди виникає питання: «А ти хоч на один тренінг із тактичної підготовки сходив? Пробіжечку хоч раз у тиждень робиш?»…
– На якій посаді ви несли службу в Збройних силах і на яких напрямках воювали?
– На жаль, я не потрапив у бригаду, яка мене рекрутувала. Хотів бути дронщиком, а потрапив у протитанкові війська. Можна сказати, мене нахабно «вкрали»: «Будеш служити там, де ми скажемо». Подумалось: «Ну що ж, відправили – значить, буду служити там, де опинився. Не тікати ж…» Потрапив у окрему роту протитанкових керованих комплексів при 115-й окремій механізованій бригаді, старший оператор ПТРК (протитанкових керованих ракетних комплексів). Принцип нашої служби був такий: бригада воює, а нашу роту прикомандировують до інших підрозділів: 110-а, 5а, 14-а НГУ, 117-а…
Мій бойовий шлях почався під Куп`янськом, потім переїхали на Авдіївський напрямок. У квітні 2024 року після першого поранення і послідуючого відновлення повернувся до свого підрозділу під Очеретине на Донеччині.
Після Авдіївсько-Очеретинсько-Покровського напрямку (так я його називаю) трішки побув у Серебрянському лісництві. Далі повернувся на Покровський напрямок, стояв поряд із селом Воздвиженка, Після цього забрали в Харківську область, на Борівський напрямок, поблизу Ізюма, де й отримав поранення.
– Виходить, весь період вашої служби ви безперервно перебували на бойових позиціях…
– Дійсно, практично від першого дня виконував бойові задачі. Із лютого 2024-го по жовтень 2025-го, коли отримав поранення. На всіх позиціях, про які я говорив вище, мій підрозділ стояв на танконебезпечних напрямках, де ворог може просунутися за допомогою важкої техніки. Відстань – кілометр-півтора до піхотних позицій. Дуже близько до піхоти не можна, це завжди несе в собі два негативних моменти: перший – ти автоматично стаєш піхотою, другий – під час масованих обстрілів неможливо якісно відпрацювати по важкій техніці. Тому треба стояти трохи позаду: вискочили з кущів – постріляли, заховалися… Під Очеретиним стояли практично на рівнині, з окопу було видно коксохім, з якого виїжджали ворожі танки, і ми їх палили… Зброя – ПТРК «Джавелін», «Стугна», «Корсар», «Фагот». Американські «джавеліни» – найкращі. Вони легкі (6 кг) і мобільні. Для порівняння, вага вітчизняного комплекса «Стугна» – 100 кг, його важко перетягувати з місця на місце, плюс кожна ракета 30-40 кг…
– Що для вас було на війні найважчим?
– Дуже тяжко організовувати і здійснювати евакуацію поранених бійців та тіл загиблих захисників. Інколи це доводилося робити під повним вогневим контролем ворога. Відсилаючи евакуаційну групу, командирам часто доводиться приймати дуже нелегкі, але зважені рішення. Провести кілька годин розкопок завалених у бліндажі тіл і покласти при цьому кількох бійців – теж не дуже правильно. Тому так багато у нас зниклих безвісти захисників, бо на словах підтвердити їхню загибель неможливо.
Борівський напрямок для моєї роти був дуже трагічним. Через велику кількість втрат роту переформатували у взвод. Так, з початку війни й до квітня 2025 року рота втратила всього п’ятьох бійців, а за півроку на Борівському напрямку – чотирьох…
– Євгене, при яких обставинах ви отримали крайнє поранення?
– Наступив на міну ПМН-4. Вона по собі не дуже сильна нібито, але нога дуже постраждала. Пам`ятаю шар полум’я до колін… «Лєпєстки», коли на них наступаєш, буває, навіть дужче калічать стопу. Це в мене ще була устілка «антилєпєсткова», хоча з нею незручно носити взуття. Роздумував, щоб купити спеціальне взуття з вбудованими устілками, не встиг… Мій побратим через 4 дні отримав подібну травму, але він був без устілки, й ушкодження були набагато гірші. Чотири години тривала евакуація. Мене вивезли на пікапі. Не думав, що наслідки будуть такими серйозними…
– Як ви змирилися з втратою кінцівки?
– Та нормально… Спочатку, коли лежав із турнікетом, відчував сильний біль. Коли мене привезли в стабілізаційний пункт, думав, що все закінчиться благополучно. Але потім зрозумів, що не все так добре – дуже сильно був затягнутий турнікет… Кілька днів пожурився. Але сиди-не сиди в депресії – нога назад не відросте. Треба жити далі. Плюс я до цього морально себе готував. Відчував, що ціленький і здоровенький з війни додому навряд чи потраплю – в будь-якому випадку війна щось у мене забере. Морально був готовий до втрати стопи, кисті, ока…. До цілої ноги не був готовий, але що тепер робити… Інколи «находить». Згадуєш хлопців, які там залишилися, яких не змогли забрати, яких уже немає в живих… Незважаючи на все це, намагаюся максимально позитивно до всього ставитися. Напевно, недарма й позивний мені дали на фронті – «Гуморист».
– Євгене, як проходить ваша реабілітація, чим допомагає держава?
– Держава все оплачує, поки що ніде з мене грошей не беруть. Наразі готуюся до протезування. Перший протез буде тимчасовий, гідравлічний, на рік-півтора. Потім мене будуть подавати на електронний. Це дуже дорога штука – 50-75 тисяч доларів. Його зразу не ставлять, бо в організмі в перші роки відбуваються сильні зміни: м’язи перебудовуються, нога «усихає»…
Десь до середини весни реабілітологи будуть учити ходити на протезі. Скоріше всього, мене спишуть із військової служби, дадуть інвалідність, пенсію. Поки що я отримую виплати як «на бойових». Добре, що в мене адекватне командування, 115-а бригада і госпіталь турбуються про оформлення всіх документів, про візити до спеціалістів. Капелан, психолог у госпіталі, де я нині лікуюсь, теж є. Мені нікуди не треба ходити, про все турбуються спеціально призначені люди. Постійно цікавляться, чи потрібна якась допомога. Недавно телефонували з бригади, питали, чи все в мене вирішується…
Та так, на жаль, буває не завжди. Наприклад, зі мною в палаті лежить хлопець, якому морська піхота взагалі нічого не хоче виплачувати… Немовби повинні, але все якісь проблеми: ми пізніше, ми ще щось. А цей військовослужбовець ще й майже не бачить. А треба кудись ходити, щось читати…
– Женю, незважаючи на всі обставини, які сталися з вами протягом цих кількох місяців, напевно, будуєте плани на майбутнє…
– Планую жити в Києві, займатися шахами. Є школа, досить прогресивна. Керівник готовий взяти мене на роботу. В Києві живе моя 8-річна донька, з якою хочеться більше спілкуватися.
Не виключаю, що в майбутньому доведеться повернутися до війська. Русня не зупиняється, має мрії дійти до Львова… Досвід показує, що автомат – не дуже ефективна зброя. FPV, дрончики – оце нинішня реальність і найближче майбутнє. Оператор дронів, інструктор – це те, чим я зможу допомогти нашій армії.
