Липова Долина.NEWS Липова Долина 
На центральній площі міста Ромни Надія Ралко та її рідні стоять із великим прапором у руках. На ньому – фотографія сина, чоловіка, тата, брата Дмитра Чернікова, молодого військового, який пішов боронити країну й перестав виходити на зв’язок у червні 2023 року. Відтоді минуло більше двох років, та для матері ніщо не змінилося: вона щодня прокидається з думкою про те, що син живий, і засинає з тією самою надією.
«Діма – доброволець, він пішов захищати Україну з перших днів повномасштабного вторгнення, – розповідає пані Надія. – Він воював на Донецькому напрямку, з фронту регулярно телефонував. Коли перестав виходити на зв’язок – почали шукати будь-які контакти, звертатися куди тільки можна. І вже тоді зрозуміли, що залишилися сам-на-сам із цією бідою. Знаємо лише, що був великий бій, що автомобіль сина потрапив під обстріл. Командир і ще двоє побратимів загинули. Що сталося з Дімою і ще одним бійцем – невідомо…»
Дмитра визнали зниклим безвісти. Цей статус страшний і водночас двозначний: він залишає промінь віри, що людина може бути живою, але не дає відповіді. Для матері це – життя у постійній невизначеності.
«Найважче – не знати правди, – каже Надія Ралко. – Якби я точно знала, що його немає, це був би інший біль. Але коли тобі кажуть: “зник безвісти” – ти чекаєш і живеш лише надією».
Від мовчання до протесту
Місто Ромни – умовний тил Сумщини, усього за 80 кілометрів від лінії фронту. Ще недавно ідея мирних акцій тут здавалася неймовірною. Люди звикли мовчки носити біль у собі. Але кількість зниклих безвісти постійно росте, родин із такою бідою стає все більше. Тож із часом мовчання стало нестерпним.
Перші акції в травні 2025-го року збирали всього два-три десятки родичів і знайомих зниклих військових. Вони виходили в центр міста, стояли з портретами синів, чоловіків, братів, намагаючись донести до суспільства: ці обличчя не можна забувати. З кожним разом людей ставало більше. Сьогодні на площі щодва тижні по суботах збирається вже 150 і більше учасників.
Вони вишиковуються вздовж проїжджої частини, водії сигналять на знак підтримки. У центрі площі – символічна інсталяція: пусті стільці з військовою формою та берці, що чекають на своїх господарів. Ця картина вражає більше, ніж будь-які гасла.
Надія Ралко намагається не пропускати жодної акції. Вона часто буває на мирних зібраннях рідних зниклих безвісти у Києві, Сумах. Коли люди почали виходити у сусідніх Ромнах – відразу доєдналася до спільноти. Віднедавна жінка їздить на обміни полонених – а раптом…
«Спершу я не розуміла сенсу цих акцій, – зізнається Надія. — Думала: постоїмо й розійдемося. Але з часом усвідомила: мовчання – наш найбільший ворог. Якщо нас багато, якщо ми говоримо, нас змушені чути».
Материнська клятва
Об’єднувати родини зниклих безвісти і полонених захисників на Роменщині взялася громадська активістка Олеся Казбан. Вона переживає власну втрату: її син, прикордонник Артем Гонтарь, зник безвісти у грудні 2024 року на Курському напрямку.
«Це щоденна боротьба, – каже вона. – Та я дала собі материнську клятву: триматимуся до останнього, поки не знайду свого сина. І ця клятва не дає мені опустити руки».
Олеся створила ініціативну групу «Незабуті Ромни», що сьогодні налічує понад сотню родин. Вони допомагають одне одному оформлювати документи, підтримують у спілкуванні з військовими частинами й органами влади, організовують поїздки на акції в Суми та Київ.
А починалося все з випадкової розмови в лікарні з жінкою на ім`я Катя, у якої зник безвісти брат. Удвох домовилися вийти в центр міста, попередньо поширивши оголошення про мирну акцію в соцмережах. Виявилося, що така зустріч «на часі», і до цих двох жінок доєдналися інші роменці. Так, поступово пані Олеся об`єднала навколо себе земляків і землячок зі спільною бідою. Організація мирних акцій, допомога родинам зі збором документів, постійний зв`язок із координаційним штабом, правозахисними організаціями, волонтерська діяльність – те, що не дає опускати руки.
«Це страшно – залишитися наодинці зі своїм горем, – каже активістка. – Лише разом ми маємо силу».
Масштаби трагедії
Історії Надії та Олесі – це лише дві з тисяч. За офіційними даними, в Україні понад 71 тисячу людей внесено до Єдиного реєстру зниклих безвісти за особливих обставин. Переважна більшість із них – військовослужбовці, які зникли під час бойових дій.
Правозахисні організації зазначають: реальна цифра може бути значно більшою, адже не всі випадки оперативно потрапляють до реєстру. Кожна нова хвиля мобілізації додає до цього списку нові імена.
Для родин пошуки стають не лише боротьбою за інформацію, а й битвою з бюрократією. Військові частини часто відповідають шаблонними листами: «місцезнаходження вашого рідного невідоме». Обміни полоненими відбуваються повільно, інформація про тих, хто перебуває на окупованих територіях чи в російських тюрмах, надходить із запізненням. Попри все, родини домоглися низки змін: тепер зниклі безвісти військові отримують статус учасника бойових дій, а виплати їхнім сім’ям розподіляються більш справедливо.
Надія і боротьба
Попри невизначеність і бюрократію, матері, дружини, сестри продовжують виходити на площі, писати запити, гуртуватися в спільноти. Для них це не лише спосіб впливати на владу, а й спосіб вижити у власному горі.
«Коли хтось питає, як я можу так триматися, відповідаю: а як інакше? – каже Надія Ралко. – Лише так можна боротися за свою дитину. Якщо він повернеться, я маю бути сильною, щоб допомогти йому. Якщо доведеться віддати тіло землі – також повинна мати сили. Тому я не можу зламатися».
Її слова перегукуються з історіями сотень інших жінок, які живуть між відчаєм і вірою. Вони не знають, що станеться завтра, але впевнені: сьогодні потрібно виходити на площу, писати черговий лист, тримати в руках фото сина.
«Ми виходимо за хлопців, які боролися за нас, а ми боремося за них, – каже Надія. – І я триматимусь до останнього, поки не знайду свого сина».
