На головну / ВІЙНА / Дім без свого дому: історія родини з Білопілля, у якої одна мрія на всіх
Дім без свого дому: історія родини з Білопілля, у якої одна мрія на всіх

Дім без свого дому: історія родини з Білопілля, у якої одна мрія на всіх

Життя цієї сім’ї, як і більшості родин із прикордоння,  могло б стати сюжетом для фільму: три неповнолітні дитини, собаки, кози, тривоги, обстріли… Вони з Білопілля – містечка, яке весь цей час на передовій тилу. А нині живуть у селі Довга Лука, в чужому будинку, і мріють про свій дім, про мир і… шоколадний торт від бабусі.

На Липоводолинщину мешканка Білопілля Альона Орещенко на переїхала з трьома дітьми – 13-річною Маринкою, 12-річним Пашею і 9-річною Алінкою. Вони рятувалися від постійних обстрілів, які накрили прикордоння Сумщини, і оселилися в будинку, що надала місцева мешканка. Спершу – й стіни були чужими, й люди невідомими, багато тривог і невпевненості. Та родина посадила город, доглядає курей і кролів, кізку, тримається одне за одного.

Дім без свого дому: історія родини з Білопілля, у якої одна мрія на всіх
Альона Орещенко з дітьми та батьком Володимиром Володимировичем

Вони тікали не першими й не останніми. Від початку повномасштабного вторгнення з прикордонних районів Сумщини, де майже щодня гуде небо, евакуювали понад вісім тисяч дітей. Дітей, яких не мали б торкатися вибухи, яких не мали б навчати ховатися в погребах чи накриватися ковдрою, забиваючись у куток, закривати вуха й відкривати рот, коли поруч рветься КАБ. У кожного – своя дорога, своя втрата, своя улюблена іграшка, залишена десь під ліжком.
У когось був час зібрати речі, а хтось їхав з однією сумкою в руках.

«Краще збиті коліна, та жива дитина»

“Ми  до останнього трималася вдома, – розповідає Альона. – Але, коли почалося справжнє пекло – постійні гради, бомбардування, руйнування будинків у місті, стало зрозуміло, що залишатися з дітьми в Білопіллі дуже небезпечно.

Пригадую, як 8 квітня у нас почали дуже бити КАБами, були сильні прильоти в центрі міста. Ми з Маринкою саме біля музею Макаренка йшли, як бомби впали недалеко. Я кинула дитину на землю, накрила собою – краще збиті коліна, але жива дитина… Нас врятувало те, що поряд були бетонна загорожа й магазин, тож осколки не долетіли.

Також згадую випадок, коли ми тільки прийшли до магазину, а місто почали закидати градами. Летить над головою, скло сиплеться. Ми вже й звуки навчилися розрізняти: якщо чути свист, – це значить КАБ поряд, йде на зниження і впаде зовсім недалеко, якщо ж просто гул – небезпека десь далі.

А ось ще після одного удару, я сказала: все, їдемо. Тоді два 250-тонні КАБи прилетіли в річку буквально метрів за п’ятдесят  від нашого городу.  Зранку ми прокинулися – а на городі мул з річки. Добре, що бомби впали в річку, й вона прийняла на себе основний удар…».

«Мамо, давай заберемо й собак!»

Це було восени 2024-го. Жінка тоді прийняла важке, але єдине можливе рішення – евакуюватися із прикордонного міста.

Дім без свого дому: історія родини з Білопілля, у якої одна мрія на всіх
Альона Орещенко

За три дні Альона задарма роздала курей і кіз, бо їх ніяк було взяти з собою. Троє дітей, дідусь, коти, собаки й мінімум речей: кілька іграшок, пачок три засипки на перший час, дещо з одягу, посуду – це все, з чим родина вирушила в дорогу.

«Нам спочатку допомагав хороший знайомий – військовий, який вивіз у Ворожбу, бо на той час там було спокійніше, – згадує Альона. – Коли ж стали дуже обстрілювати й це місто, поїхали далі.

Евакуюватися допомогли поліцейські з групи «Білі янголи». Вже в Сумах вирішували, що далі робити, куди їхати. Обрали Роменський район, невеличке село Довга Лука. Діти, побачивши хату й господарство,  сказали, що їм тут подобається – і ми залишилися».

Тварини як «жива броня» від стресу

У двір родини Орещенків я зайшла із журналістського обов’язку, а вийшла з серцем, наповненим емоціями.

Першими зустріли мене діти: веселі й щирі. У дворі – гавкіт і радісний галас, бо тут живе семеро собак: шість дорослих і одне маленьке цуценя. У кожного – своя собака: діти їх обіймають, годують та кличуть по іменах. Серед двору – халабуда. Пам’ятаєте, як чи не кожен із нас будував подібні в дитинстві? Такий собі дитячий світ посеред сільської зелені.

Діти одразу кинулися показувати мені все навколо: «Он там наш город. Там ростуть кавуни, диньки! А тут – кукурудза! Ось моя кізка Верба! Я сама її доїтиму! А може й мама!? Ходімо!.. Ось моя собачка, а оце – Пашина. Вона не кусається, а тільки обіймається», – щебече найменша Алінка.

Дім без свого дому: історія родини з Білопілля, у якої одна мрія на всіхАлінка дуже любить фотографуватися

Діти показували своїх тварин – кожна жива душа тут під опікою.

Тварини для них – це не просто друзі. У Білопіллі, коли починалися обстріли, діти щонайперше хапали своїх улюбленців: рятували тварин, і навпаки – тварини допомагали їм триматися морально.

«Вони тоді не так боялися, – каже мама. – Хвилювалися більше за тварин. Вони їх обіймали, ховали, це допомагало пережити страшні звуки вибухів».

Діти згадують, як під обстрілами не відпускали тваринок ні на хвильку. А одного разу, після «прильоту», загубився кіт. Шукали всі гуртом. Знайшли в погребі – сам туди заховався.

А ще в них була такса. Особлива.

«Вона раніше всіх відчувала, що буде біда. Починала гавкати, тривожно крутитися – і тоді вже було зрозуміло: щось зараз станеться. За нею і коти ховалися, і собаки», –  усміхається Аліна.

«Саме тварини стають для дітей війни своєрідною точкою опори, – пояснює психологиня Валентина Помазан. – Через них діти проживають емоції. Любов і турбота рідних, а також улюблені заняття дуже допомагають пережити стрес. Це може бути хобі, що заспокоює і надихає: як догляд за домашніми улюбленцями, так і малювання, фотографування, читання книг, вирощування рослин».

Діти, які стали дорослими

«До повномасштабного вторгнення діти були більш безтурботними, більше дурачилися, – ділиться жінка. – Тепер стали серйознішими, дорослішими, дружнішими. Як і раніше, допомагають по господарству: Паша навіть дрова вміє пиляти. Діти звикли до праці з малих літ».

Звикли вони і до реалій війни. «Я навчила їх: коли обстріл – сідати якомога далі від вікон, закривати вуха, відкривати рот. На вулиці – падати в ямку, закривати голову руками. Вони все це вміють, – продовжує розповідь Аліна. – До трьох років ми жили під постійними обстрілами».

Нині родина живе скромно, але дружно. У дітей зараз канікули. А далі навчатимуться онлайн у своїй білопільській школі. Мама Альона теж вчиться – вступила до Хотінського училища, навчається дистанційно на газозварювальницю та слюсарку-ремонтницю. Планує отримати водійські права категорії «В» і «С».

«Давайте я вам свої кавунчики покажу!», – не втихала Алінка. І ми разом ідемо на город, де дівчинка вмить позує для чергового фото. Вона радісно ділиться своєю мрією: “Коли закінчиться війна, бабуся спече мені торт – шоколадний!” Її найбільше бажання – просто бути вдома в Білопіллі разом з усіма.

Дім без свого дому: історія родини з Білопілля, у якої одна мрія на всіх
Маринка

Маринка, якій уже 14,  більш стримана, але коли починає говорити – очі світяться. “Я тут знайшла багато друзів, але однаково мрію, щоб ми всі повернулися додому, до рідних, і жили всі поряд, як раніше». Дівчинка планує вступати на навчання після 9 класу. Раніше мріяла бути ветеринаром, або кухарем-кондитером. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення,  хотіла до кадетського корпусу, щоб бути військовою, як дядько, який уже майже десять років служить в ЗСУ. А зараз Маринка мріє вчитися в Одесі, бо там багато знайомих і друзів.

Дім без свого дому: історія родини з Білопілля, у якої одна мрія на всіх

Паша – серйозний на вигляд. Говорить небагато й має такий погляд, який нечасто побачиш у його однолітків. Йому подобається щось майструвати, допомагати по господарству. Коли сідає на велосипед для дорослих (він у родини один на всіх) – оживає, мчить, посміхається. І стає просто хлопчиськом, якому хочеться свободи й безтурботності.

Хотілося б мати свій дім

«Чого вам сьогодні бракує?», – цікавлюся в Альони.

«Хотілося б мати своє житло. Зараз у селах якщо й продають будинки, то потрібно заплатити відразу всю суму. На виплату ніхто не дає. А де взяти коштів? – ділиться жінка. Вона розповідає, що мають обмаль меблів, старий холодильник, у якому не працює морозилка… З нового – тільки великий телевізор, який привезли благодійники.

«Обіцяних пральної машини, мікрохвильовки, холодильника та шафи-купе поки немає», – каже.

У цьому селі найменшим його мешканцям не вистачає дозвілля. Влітку є дитячий майданчик, встановлений нещодавно. А в іншу пору? Колишній старий сільський клуб, відремонтований силами місцевих мешканців – пустий.

«Там нема нічого: ні настільних ігор, ні меблів. А дітям же добре було б десь зібратися, пограти в ігри, поспілкуватися, – говорить Альона. – Та жити тут можна…».

Попри все це село стало для них умовно безпечним прихистком. Бо в Україні нині не існує повної безпеки.

І кожне серце в цій родині чекає дня, коли вони знову зберуться разом у рідному Білопіллі. І одного ранку прокинуться не від тривоги, а від запаху бабусиного шоколадного торта.

Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією», який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.



Дім без свого дому: історія родини з Білопілля, у якої одна мрія на всіхДім без свого дому: історія родини з Білопілля, у якої одна мрія на всіхДім без свого дому: історія родини з Білопілля, у якої одна мрія на всіх

 

 

Про нас Наталія Шутько

Директорка ТОВ "Газета "Наш край", редакторка газети "Наш край", сайту "Липова Долина.NEWS"

Перевірте також

Шкільний дзвоник у час війни: на Липоводолинщині розпочався навчальний рік

Шкільний дзвоник у час війни: на Липоводолинщині розпочався навчальний рік

Вчетверте перший дзвоник у закладах освіти України лунає в умовах повномасштабної війни. Незважаючи на складні …

Залишити відповідь

You cannot copy content of this page